На початку створення циклу «Маніпуляція свідомістю», я планував зосередитися виключно на «технічних» аспектах, показати механіку впливів та як працює сугестор. Нещодавно в соцмережах мене зачепила дискусія: мовляв, ми багато десятиліть жили в хибних образах Шевченка та Лесі Українки — не як інтелектуалів, еліти, творчої аристократії, а як «селянських пророків» і «хворих страждальниць». І хоча я достатньо добре знайомий з творчістю класиків, зловив себе на тому, що і в моїй пам’яті сидить саме радянська версія цих образів.
Цей текст — спроба розібрати механіку цього процесу. Як саме переписували класику? Які техніки використовували? І чому ці імперські фрейми досі впливають на те, як ми думаємо про власну культуру.
Уявіть: Тарас Шевченко, геній, який розривав кайдани колоніалізму своїми рядками, перетворюється на “селянського пророка” – ікону, що служить радянському наративу про “пролетарську боротьбу”. Леся Українка, жінка з титанічною волею, зводиться до образу “хворий героїні”, чиє страждання нібито робить її “радянським символом стійкості”. Іван Франко, мислитель, який боровся за соціальну справедливість, стає “пролетарським каменярем”, а його критика імперії – забутою тінню.
Це не художній вимисел, а реальність радянської культурної політики, де українська література слугувала інструментом ідеологічного домінування. Радянська влада не просто цензурувала тексти – вона переписувала наративи, нав’язуючи інтерпретації, що підкреслювали “селянську примітивність”, “страждання як шлях до пролетарства” та “єдність з російським братом”. Цей процес, відомий як “культурний колонізм”, залишив глибокі шрами на національній ідентичності, які ми досі лікуємо через деколонізацію освіти та літературознавства.
Історичний контекст: від цензури до “соціалістичного реалізму”
Радянська окупація України перетворила літературу на поле битви за свідомість. З 1920-х, під час “українізації” (коренізація), короткочасно розквітло “Розстріляне Відродження” – покоління письменників (Тичина, Хвильовий, Підмогильний), які відроджували національну ідентичність. Але з 1932-го, після Голодомору та сталінських чисток, прийшов “соціалістичний реалізм” – єдиний дозволений стиль, де мистецтво мало “відображати” класову боротьбу і прославляти радянський “прогрес” .
Цензура була тотальною: Головліт (Главліт) контролював видання, а ГПУ/НКВД – авторів. Твори перевидавалися з правками: видаляли “націоналістичні” мотиви, додавали “пролетарські” коментарі. Пропаганда йшла через освіту – шкільні підручники, університетські програми, музеї. Як пише літературознавиця Тамара Гундорова, радянська влада “вішала на наших письменників російські оцінки, асоціації та ярлики”, зводячи їх до “екзотичного племені співучих і танцюючих селян”.
Мета – асиміляція: українська література мала слугувати “мостом” до російської культури, підкреслюючи “спільність” проти “буржуазного націоналізму”. Шевченка, Лесю Українку та Франка – “трійцю” класиків – перетворювали на символи “пролетарського духу”, ігноруючи їхні антиімперські мотиви.
Радянська влада чудово розуміла: той, хто контролює наративи минулого, формує майбутнє. Тому українська література для них була не мистецтвом, а інструментом масової індоктринації.
Пропаганда застосовувала класичні техніки маніпуляції:
Фреймінг (frameing): створення рамки, у якій твір або постать можуть бути інтерпретовані лише в одному напрямку.
Вибіркова цензура та заміщення: вилучення небажаного та додавання «правильних» інтерпретацій.
Соціальне конструювання реальності: через школу, підручники, музеї та медіа створювався тотальний єдиний образ, який ніхто не ставив під сумнів.
Еріксонівський гіпноз в масовій культурі: радянські наративи працювали як тривалий трансовий вплив, де повторювані формули («народний поет», «хвора геніальна дівчина», «каменяр революції») закріплювалися в підсвідомості. Це класичний механізм: повтор → емоція → підсвідома згода.
Результат: ми пам’ятаємо не письменників — а радянські міфи про них.
Тарас Шевченко: від “Кобзаря” – пророка до селянської ікони
Шевченко – жертва №1 радянської маніпуляції. Його “Кобзар” – маніфест проти кріпацтва та імперії – у радянських виданнях цензурували: вилучали рядки про “москалів” чи “кацапів”. Замість бунтаря, Шевченка зображували “селянським поетом” – бідним кріпаком, що “боровся за соціальну справедливість” під “великим російським братом”.
Нав’язаний наратив: “Страждання як шлях до пролетарства”. Радянські підручники акцентували його сирітство, кріпацтво, “пророче покликання” – але ігнорували інтелектуала, який до того ж малював та критикував царизм. У музеях його показували в кожусі з бандурою – “селянська ікона”
Пропаганда через освіту: У шкільних програмах 1930–1950-х “Заповіт” тлумачили як “заклик до революції”, але без контексту українського відродження. Гундоровa зазначає: “Ми возвели Шевченка в ікону, якій молимося – це дуже вузьке сприйняття”
Маніпуляційна техніка: редукція образу. З цілої багатогранної особистості вибирається один аспект (кріпацтво), доводиться до гротеску — і підмінює все інше.
Цензура текстів. У радянських виданнях Шевченка систематично вилучали всі антиімперські пасажі, згадки про «москалів», «царя», «кацапів», складні філософські та інтелектуальні мотиви. 20–30% текстів замінювалися коментарями редакторів.
Транс у масовій свідомості. Слова «великий Кобзар» повторювалися мільйони разів — у підручниках, музеях, газетах. Це класична техніка: создавання незмінного архетипу, який сприймається як «норма». Слово «Кобзар» повторювали всюди: у школі, в кіно, у пропагандистських виступах. Сформувався образ, який витіснив справжнього Шевченка: блискучого європейського модерніста та інтелектуала.
Ми почали поклонятися не людині — а радянській інтерпретації.
Леся Українка: “Хвора героїня” проти волі до життя
Леся Українка – символ жіночої сили, який радянська пропаганда зводила до “хворий геній”, чиє туберкульозне страждання нібито “очищало” її для “соціалістичної боротьби”. Її драми цензурували, акцентуючи “народність” і “боротьбу з буржуазією”.
Нав’язаний наратив: “Страждання як героїзм”. Радянські біографи фокусувалися на хворобі, представляючи Лесю як “страждальницю, що пише наперекір долі” – стигматизуючи інвалідність як “селянську долю”. Зокрема, у підручниках 1950-х “Лісову пісню” тлумачили як “фольклорну казку про кохання селян”. Драми про свободу, жіночу суб’єктність, волю до дії — вилучали з трактування. Її часто зображали в ліжку з ліками – “хвора патріотка”. Радянський наратив звів її до єдиної тези – вона була хвора.
Мета маніпуляції: позбавити її інтелектуальної та феміністичної сили.
Маніпуляційна техніка: фреймінг через хворобу. Фіксація на одному аспекті (туберкульозі) — для заміщення справжньої біографії.
Радянська Леся – бідна хвора дівчина, поетеса-романтик, яка писала з ліжка, символ скромності та терпіння.
Водночас повністю приховували: її модернізм, філософські драми, політичні тексти та її роль у формуванні української ідентичності.
Ефект: Леся стає не символом сили — а символом «радянської покори».
Іван Франко: “Великий каменяр” як пролетарський інструмент
Іван Франко – найінтелектуальніша фігура свого часу: економіст, соціолог, філософ, перекладач, видавець, політик, модерніст. Радянська влада перетворювала його на “пролетарського каменяра” (за поемою “Каменярі”). Його соціалізм використовували для пропаганди, але цензурували антиросійські твори (як от “Захар Беркут”) .
Нав’язаний наратив: “Селянин-революціонер”. Франка зображували “сином галицького мужика”, ігноруючи його європейську освіту, переклади Шекспіра, фемінізм. У радянських підручниках акцент на “боротьбі з панщиною”.
У 1956, до 100-річчя, видали “Вибране” з правками – вилучили “націоналістичні” есе. Часто показували його як “пролетарського борця”. Франко став “фаворитом” радянської преси, але з викривленою біографією .
Радянський Франко: «борець за трудовий народ», «революційний каменяр», «син селянського мужика»
Ідеологічна селекція. Викидали все, що суперечило марксистському міфу: критику Російської імперії, політичні та філософські есе, європейський контекст його мислення, національно-визвольний дискурс. Франко перетворився на «символ трудового пафосу».
Результат: Франко стає не інтелектуалом-європейцем, а «ідеологічним дядьком у жупані».
Інженерія масової свідомості: школа, музеї, кінематограф
Радянська система працювала не окремими елементами, а як цілісний інженерний конвеєр формування потрібної пам’яті. Це була системна реконфігурація культурної ідентичності, де кожен інститут — школа, наука, мистецтво, медіа — виконував свою ділянку роботи.
Освіта — головний інструмент маніпуляції
Школа була не про знання. Школа була про контроль смислів.
- Підручники затверджувалися партійними комісіями — не просто вичитувались, а проходили ідеологічну експертизу.
- Учителів зобов’язували тлумачити твори у «правильному» марксистському ключі.
- Програма будувалася так, щоб учень отримував не оригінальний текст, а його ідеологічно обрізану копію, вкриту «правильними» коментарями.
- Дискусії були заборонені: інтерпретація була раз і назавжди встановлена інструкцією.
Це створювало ефект єдиного можливого бачення, коли інша інтерпретація навіть не спадала на думку.
Музеї як фабрики міфів
Музей у СРСР — це не місце збереження культури, а інструмент виховання громадянина.
Що робили:
- Прибирали елітарні, інтелектуальні та європейські атрибути, щоб автори виглядали «народними», «простими», «близькими пролетаріату».
- З інтер’єрів викидали європейські книжки, меблі, костюми, інструменти.
- Реконструювали побут селянським, навіть якщо це не відповідало реальності.
- Фотографії і портрети підмінювали, роблячи образи «селянськими пророками».
Музей формував візуальний фрейм — а він завжди сильніший за текст.
Це працювало як якорення (прив’язка): ти бачиш образ → приймаєш його за правду → перетворюєш на частину власної ідентичності.
Академічні видання: цензура під виглядом науки
Радянські академічні томи були ретельно сконструйованими «чистими» версіями класики. У Шевченка видаляли 20–30% матеріалу — усе антиімперське, антимосковське, політично гостре. У Франка зрізали політичні трактати, антиросійські тексти, європейські аналітичні роботи. У Лесі Українки — філософію, модернізм, політичні тексти, аналіз колоніалізму, релігійної влади і патріархату.
Підмінювали ці «дірки» коментарями: «Автор тут висловлює прогресивні соціалістичні ідеї…»
Так працював науковий фреймінг — коли ідеологія маскується під «академічний аналіз».
Кінематограф, плакати, масова культура — створення трансу
Це найсильніший шар.
- Фільми і театральні постановки подавали класиків у найбільш вигідному для СРСР ключі.
- На стенах шкіл, заводів і в клубах висіли стандартизовані портрети — однакові по всій країні.
- Цитати повторювалися мільйони разів — на плакатах, календарях, листівках.
Це створювало ефект масового трансу, дуже схожий на еріксонівський гипноз:
повторення → емоційне підсилення → формування стійкої нейронної звички.
Коли образ ішов поруч із образом Леніна чи Дзержинського, відбувалося асоціативне перепрограмування: українські класики ставали «частиною радянського пантеону».
Наслідки, які ми відчуваємо й досі
Радянська міфологія не зникла у 1991 році — вона вмонтувалася в нашу культурну пам’ять. Те, що ми сьогодні сприймаємо як «традиційне уявлення», часто є продуктом радянського конструкту.
Вкорінені кліше, що живуть у мові. Сьогодні ми автоматично повторюємо штампи: «Шевченко — святий у кожусі», «Леся — хвора дівчина», «Франко — каменяр і народний борець».
Ми не помічаємо, що ці формулювання пропагандистські.
Коли інтелектуалів зводять до «простих селянських символів» — це зменшує уявлення українців про власну інтелектуальну традицію, формує комплекс меншовартості, створює відчуття, що «в нас ніколи не було еліти». Це — класичний ефект колоніальної політики.
Багато вчителів, музейників, академіків досі користуються радянськими інтерпретаціями, бо інших їм не дали. Ці смисли переносяться вже на сучасних дітей.
Деколонізація як культурний спротив
Після 2014 року, а особливо після повномасштабного вторгнення, в Україні почався процес, який десятиліттями відкладали: повернення власної культури у справжньому, не відредагованому імперією вигляді. Це не косметичне оновлення текстів у підручниках — це переосмислення самої оптики, через яку ми бачимо себе й своє минуле.
Адже багатьом стало очевидно: покоління українців знали класику не з оригіналу, а через набір ідеологічно сформованих інтерпретацій. Радянська влада створила цілі «фільтри» бачення — пояснення, коментарі, навчальні програми, музейні концепції, які підміняли зміст.
Так будувалася одна з наймасштабніших систем маніпуляції масовою свідомістю на території імперії.
Тож коли ми читали «класиків», ми часто читали не їх — а версії, адаптовані під ідеологічні цілі.
Це і була тривала інформаційна дія, яка формувала звичку мислити в заданих рамках, повторювати нав’язані формули та не ставити зайвих питань.
Сьогодні дедалі більше читачів повертаються до первинних текстів — без посередників і без ідеологічних коментарів.
І це не просто літературний жест. Це — розрив із механізмами маніпуляції, які багато років працювали на рівні підсвідомості.
Коли прибираються нав’язані трактування, з’являється зовсім інша Україна:
складна, модерна, інтелектуальна, критична — та, якої радянський проект боявся найбільше.
Таким чином, деколонізація стає не лише культурним процесом, а й психологічним — очищенням від інформаційних «гіпнотичних» нашарувань. Це повернення до власної культури як до джерела, а не до продукту пропаганди й маніпуляції. Саме тому деколонізація — це і є контрманіпуляція: не створення нових ілюзій, а зняття старих.
Коли ми знімаємо ці маніпуляційні нашарування, ми нарешті перестаємо бути об’єктом чужих смислів і стаємо суб’єктами власної культури. Саме з цього починається свобода мислення.
Цей матеріал став можливим завдяки проєкту «Голоси України», який є частиною програми SAFE, що реалізується Європейським центром свободи преси та медіа (ECPMF) у партнерстві з ЛЖСІ в рамках Ініціативи Ганни Арендт та за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Партнери програми не впливають на зміст публікацій редакції та не несуть за нього відповідальності.
