Останнім часом у медіа набуло широкого розголосу питання використання Україною військової техніки радянського виробництва. У суспільстві виникли дискусії щодо закупівель комплектуючих, необхідних для обслуговування й ремонту цієї техніки. Це особливо актуально в умовах активних бойових дій, де справність обладнання часто визначає життя й ефективність оборони. На цьому тлі все частіше лунають заяви про можливу “зраду” та непрозорість у ланцюгах постачання. УНН вирішив розібратися, чи справді в цій ситуації є підстави для обурення і де, якщо взагалі, варто шукати винних.
Як виживає українська техніка радянського виробництва у війні XXI століття?
Після початку збройної агресії росії у 2014 році, а згодом і повномасштабного вторгнення у 2022-му, Україна була змушена максимально залучити наявні військові ресурси.
До моменту системної військової підтримки від західних партнерів, більшість техніки, яка перебувала на озброєнні, була ще радянського виробництва – переважно справна, але морально застаріла. Україна на той момент не мала налагодженого виробництва танків, бойових літаків, вертольотів і більшості бронетехніки.
Починаючи з 2014 року, ця техніка активно використовувалася на фронті. Зрозуміло, що за умов бойових дій вона виходила з ладу, зазнавала уражень і потребувала постійного технічного обслуговування. Поставало цілком логічне питання – як її ремонтувати? Техніка радянського зразка не сумісна із сучасними комплектуючими, а запуск нового виробництва – процес складний, дорогий і технологічно непростий, особливо в умовах війни. Тому українські ремонтні підприємства почали шукати по світу запчастини, які могли б підійти.
Пошуки велись у країнах ЄС та серед інших партнерів, які колись закуповували радянське або російське обладнання і могли зберігати його залишки на складах. При цьому важливо зазначити, що у випадку запчастин російського виробництва, йдеться лише про ті запаси, які були вироблені росією та продані іншим країнам до 2014 року, тобто до початку війни проти України.
Санкції проти росії: коли закон стикається з реальністю фронту
До 2014 року питання імпорту товарів з росії залишалося стабільним і контрольованим. Проте після початку агресії, а особливо після повномасштабного вторгнення у 2022 році, уряд України почав активно впроваджувати санкційні обмеження як відповідь на воєнні дії рф.
У 2015 році з’явилася перша ключова постанова – №1147 від 30 грудня, яка запровадила первинну заборону на ввезення на митну територію України товарів російського походження. Згодом, уже після повномасштабного вторгнення, Постанова КМУ №426 від 9 квітня 2022 року встановила повну заборону на імпорт будь-яких товарів з росії. У 2023 році обмеження лише посилилися: 30 травня Постановою №545 було розширено перелік заборонених до ввезення товарів; 6 червня Постанова №577 уточнила заборони, зокрема в частині енергоресурсів; а 31 жовтня Постановою №1133 внесено зміни до системи ліцензування імпорту й експорту певних товарів, що додатково ускладнило процедури.
Ці документи, беззаперечно, важливі з погляду національної безпеки й економічного тиску на агресора. Але водночас у жодному з них не передбачено винятків для особливо чутливих позицій – наприклад, запасних частин для радянської військової техніки, яка донині використовується на фронті. У результаті імпорт навіть легальних деталей, вироблених у СРСР чи в росії до 2014 року й розміщених на складах у країнах ЄС, сьогодні майже неможливий. Постачальники ризикують отримати звинувачення у співпраці з ворогом, а українські банки часто не пропускають платежі через фінансовий моніторинг. Таким чином, нормативна база, створена для блокування торгівлі з рф, на практиці блокує й критично важливі процеси ремонту військової техніки, яка щодня рятує життя на передовій.
Проміжні висновки: техніка воює, а закони – не встигають
- Україна змушена використовувати радянську техніку, оскільки до початку масштабної міжнародної підтримки іншої альтернативи не було – танки, літаки, вертольоти та бронемашини залишилися у спадок від СРСР.
- Для їхнього ремонту потрібні оригінальні або сумісні запчастини, яких не виробляють в Україні, адже сучасні комплектуючі до цієї техніки не підходять, а налагодження нового виробництва є надто дорогим, технологічно складним і тривалим процесом.
- Українські ремонтні та обслуговуючі компанії змушені шукати залишки таких деталей за кордоном, зокрема у країнах ЄС та інших державах, які раніше закуповували радянське чи російське обладнання і могли зберігати його на своїх складах.
- На законодавчому рівні наразі немає чіткого розмежування між товарами, виробленими в росії до початку війни, і тими, що підпадають під санкції. Через це навіть імпорт запчастин із країн-партнерів блокується: банківський фінмоніторинг не пропускає платежі, а самі імпортери можуть зіткнутись із звинуваченнями у колабораціонізмі.
- У результаті нинішнє регулювання фактично унеможливлює ввезення критично важливих комплектуючих, навіть якщо вони не надходять безпосередньо з рф. Це створює загрозу як для підтримання бойового стану військової техніки, так і для функціонування цивільного авіаційного флоту.
Хто винен: гра у крайніх під звуки вибухів
Можливо, винні військові? Ті самі, які щодня використовують радянську техніку для захисту країни, виконують бойові завдання і – як не дивно – в процесі її ламають. Бо ж війна – справа така: не бережи як музейний експонат, а працюй до останнього ресурсу.
А може, винні ремонтники? Ті, хто день і ніч, усіма можливими й неможливими способами намагається полагодити “стару гвардію” з усього, що тільки можна знайти у світі. Латають, зварюють, перероблюють, щоб у пілота було на чому злетіти, а в механіка – що дати на заміну.
Можливо, винні й чиновники, які не бачать системної проблеми й не поспішають вносити корективи в нормативну базу? Бо, здається, у постановах усе заборонено, а як це впливає на фронт – ну, то вже “технічне питання”.
Але в цій історії є нюанс: шукати винних, не вирішуючи корінь проблеми – це приблизно те саме, що грати на руку ворогу. А він, між іншим, не переймається жодними стандартами. Українські експерти знаходили підтвердження тому, що ударні безпілотники типу “Shahed” збираються з чого попало, паяються вручну, але летять, а ракети, своєю чергою, випускаються практично з конвеєра – без уточнення походження деталей і без сертифікації ISO.
Тож, поки ми розбираємося, хто більше винен у ремонті гвинтика, варто не втратити гвинт у головному: перемога залежить не лише від того, хто правий, а й від того, хто діє.
Що кажуть експерти галузі?
Учасники круглого столу “Стратегічний потенціал української авіації”, організованого Аерокосмічною Асоціацією України, наголосили, що авіаційна промисловість в умовах повномасштабної війни потребує системної державної підтримки, зокрема через адаптацію законодавства до актуальних викликів.
Командувач армійської авіації Сухопутних військ ЗСУ Павло Бардаков окреслив ключові проблеми, з якими стикаються військові – це зношеність техніки, необхідність її ремонту, модернізації та інтеграції сучасних засобів зв’язку, управління й ураження.
За словами головного конструктора АТ “Антонов” Олександра Двєріна, хоч програми імпортозаміщення частково реалізуються, повністю відмовитися від деталей російського та білоруського походження наразі складно: багато ключових комплектуючих досі виготовляються виключно в рф або рб, що робить проблему їх заміни особливо гострою для всієї авіаційно-оборонної галузі.
Ексміністр економіки України Віктор Суслов також підкреслював складнощі з імпортозаміщенням військової техніки в Україні та зазначав, що, попри постачання окремих видів сучасної іноземної техніки, їх використання потребує погодження з боку західних партнерів, зокрема США. На його думку, загалом військово-технічна допомога залишається обмеженою й не надто ефективною, а Україна наразі змушена покладатися переважно на залишки застарілого радянського озброєння.
Таким чином експерти здебільшого одностайні в тому, що юридичні й інституційні бар’єри також залишаються критичним викликом. Без оперативних змін на рівні державної політики розвиток галузей, які безпосередньо забезпечують оборону, буде заблокований.
Що далі?
У цій ситуації доречним кроком виглядає оновлення нормативної бази з урахуванням реального стану справ та потреб оборонного сектору й авіаційної галузі. Через нечіткі формулювання в чинних постановах блокуються платежі за імпорт навіть із надійних європейських джерел, а постачальники стикаються з ризиками юридичних ускладнень і звинувачень. У підсумку – сповільнення поставок, труднощі з ремонтом і, як наслідок, потенційне зниження технічної спроможності держави в критично важливих секторах.
Це питання національної безпеки потребує комплексного врегулювання на рівні Кабінету Міністрів України у співпраці зі Службою безпеки України та всіма профільними контролюючими органами – зокрема шляхом розробки чіткого й прозорого алгоритму постачання комплектуючих, у тому числі продукції, виготовленої до 2022 року. Це дозволить уникнути правової плутанини, забезпечити безперебійну логістику запчастин та спрямувати санкційний тиск туди, де він справді ефективний – проти країни-агресора, а не проти власної обороноздатності.
Джерело: Інформаційне агентство «Українські Національні Новини»
