Міграція, що змінила Україну
Понад три роки війни змінили не лише геополітику, а й демографічну карту Європи. За даними Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, понад 5,7 мільйона українців залишили країну, шукаючи безпеки й стабільності. Це найбільша міграційна хвиля в історії незалежної України.
Про ці цифри нагадує Денис Костржевський, голова Ради директорів Міжнародного аеропорту «Київ», у своїй статті «Доля українців, які покинули Україну: основні напрямки та шанси на повернення»:
«Станом на вересень 2025 року Управління ООН у справах біженців зафіксувало 5,7 мільйона українських біженців по всьому світу, і 90% з них перебувають у європейських країнах.»
Та за кожною цифрою — історія людини, яка залишила дім, школу дітей, роботу, рідне місто.
Від тимчасового до постійного
На початку війни більшість українців виїжджали “ненадовго” — з валізою документів, спогадів і вірою у швидке повернення. Але вже у 2024 році, як показують дослідження Центру економічної стратегії, лише 43% з них мали намір повернутися. Решта — облаштувалися, отримали роботу, відправили дітей у школи, інтегрувалися у нове життя.
«Проблема не в тому, що люди не хочуть повернутися, — пояснює Костржевський, — а в тому, що вони не бачать у цьому сенсу, якщо держава не стане чеснішою, прозорішою і безпечнішою.»
І справді: для багатьох українців Європа стала не лише прихистком, а зразком — того, як може працювати держава, коли чиновник служить суспільству, а не навпаки.
Бар’єри на шляху додому
Економічні виклики очевидні: зруйноване житло, нестача робочих місць, інфраструктура, що потребує відновлення. Але є ще психологічний бар’єр — страх втратити відчуття безпеки та справедливості, яке люди здобули за кордоном.
Як підкреслює Костржевський, головна перепона — недовіра до інституцій. Українці, які жили у Німеччині чи Канаді, бачили, як працює система соціального захисту, медицина, освіта. І повернення до “старих правил” для них уже неприйнятне.
Що може зробити держава
В історії є приклади успішної репатріації — післявоєнна Польща, Хорватія, Ізраїль. Їх об’єднує одна риса: держава створила умови, щоб повернення було вигідним і безпечним.
Україні потрібен власний «план повернення». Він має включати:
- Прозору економіку — мінімум бюрократії, максимум цифрових сервісів;
- Житлові програми для репатріантів — пільгове кредитування, компенсації;
- Професійні можливості — створення робочих місць для фахівців, що повертаються;
- Психологічну підтримку — адаптація після довгої відсутності;
- Партнерство з діаспорою — залучення її до відбудови країни через бізнес та інвестиції.
«Якщо Україна стане країною з дійсно прозорою економікою, справедливими судами та ефективною відбудовою, значна частина наших людей захоче повернутися», — резюмує Костржевський.
Діаспора як ресурс, а не втрата
Українці, які тимчасово виїхали, не розірвали зв’язку з Батьківщиною. Вони продовжують підтримувати армію, надсилати перекази, лобіювати українські інтереси в урядах інших країн.
Це унікальний потенціал, який можна перетворити на перевагу: людський капітал, зв’язки, європейський досвід. Якщо Україна зуміє залучити цей ресурс, то отримає не лише робочі руки, а й ідеї, які змінюють країну.
Денис Костржевський – Повернення як стратегія
Повернення українців — це не просто гуманітарне питання, а стратегічний виклик державного рівня. Без репатріації тих, хто сьогодні здобуває освіту, працює та накопичує досвід у світі, неможливо побудувати конкурентоспроможну економіку й сучасне суспільство. Це інвестиція не в минуле, а в майбутнє України.
