28 травня 1920 року військові Української Народної Республіки оточили село Феліціанівка на Поділлі через те, що місцеві чоловіки відмовлялися йти до армії. Вони посилалися на весняні польові роботи й обіцяли прийти пізніше. Командування УНР попередило селян: якщо до 9:30 військовозобов’язані не з’являться на збірний пункт, по селу відкриють вогонь. Ніхто не прийшов. Військові застосували артилерію: по Феліціанівці зробили кілька десятків пострілів. Одна людина загинула. Увечері на мобілізацію прибули 57 чоловіків.
Цей випадок дослідив історик Роман Ляскович за архівними документами доби УНР. Його наводять також Євген Руденко в історичному матеріалі «Української правди» та історик, військовослужбовець ЗСУ Ярослав Гирич у дослідженні українських мобілізацій.
Село Феліціанівка нині називається Безводне й розташоване на Вінниччині, неподалік Ямполя. Причини тогочасного селянського спротиву були не лише господарськими: люди не довіряли уряду Симона Петлюри, зокрема через його союз із Польщею. Для багатьох після років війни, революції та постійної зміни влади черговий призов виглядав ще одним лихом, від якого хотілося якось відкараскатися.
Військові свого домоглися, принаймні людей на збірний пункт привели. Скільки із цих 57 чоловіків згодом справді воювали, чи залишилися вони у війську, чи втекли за першої нагоди — достовірних відомостей немає.
За неповних шість місяців регулярна армія УНР відступить за Збруч, де її інтернують поляки. Республіка програє війну за незалежність, хоча за попередні два роки проведе десятки мобілізацій, часом із застосуванням відвертого насильства.
Причин поразки вистачало й без мобілізаційних прорахунків. Українській державі довелося воювати проти значно сильніших противників, переживати політичні кризи, втрачати території. Бракувало зброї, командирів, грошей, а згодом до всього додалися епідемії та виснаження війська.
Та серед документів тих часів залишилося чимало свідчень про іншу війну — між мобілізаційними наказами й небажанням людей служити. І про те, як спроби подолати цей спротив силою іноді створювали командуванню ще більше проблем.
Через понад сто років ці історії читаються з дещо іншими відчуттями. Особливо після сучасних повідомлень про побиття й незаконне утримання військовозобов’язаних та свідчень командирів, які отримують мобілізованих, але продовжують скаржитися на нестачу людей для бойових завдань.
Мобілізували десятками тисяч, а військо тануло
На початку Української революції керівництво Центральної Ради надто довго покладалося на добровольців та ідею народної міліції. Регулярна армія з її дисципліною й обов’язковою службою не надто вписувалася в уявлення частини тогочасних політиків про демократичну республіку, а більшовики тим часом готували наступ.
За гетьмана Павла Скоропадського взялися створювати регулярне військо, ухвалили закон про загальну військову повинність. Проте масштабний призов так і не встигли провести — гетьманат повалили.
Директорія, яка прийшла до влади наприкінці 1918 року, вже не мала часу на подібні дискусії. У листопаді оголосили мобілізацію: чоловікам наказували з’являтися на збірні пункти зі своїм взуттям, тижневим запасом харчів, а за можливості — навіть зі зброєю.
Люди приходили: до 18 грудня 1918 року зареєструвалися 140 704 солдати та 1291 офіцер. Безпосередньо до повстанського війська відправили 54 872 солдатів і 372 офіцерів. Понад 53 тисячі залишили в резерві, решту повернули додому. Ці цифри наводить Ярослав Гирич, спираючись на історичні дослідження мобілізацій Директорії.
Для держави, яка щойно пережила чергову зміну влади, результат був чималий. Щоправда, зібрати людей виявилося простіше, ніж утримати їх у війську. Чимало селян пішли за Директорією, щоб повалити Скоропадського й отримати землю, а коли гетьмана усунули, вирішили, що свою справу зробили. Воювати далі проти більшовиків хотіли далеко не всі: частина вірила більшовицьким обіцянкам, інші поверталися до господарств після років Першої світової війни, революції та реквізицій. До того ж новобранців банально не було чим забезпечувати.
Хорунжий Армії УНР Іван Піддубний згадував, як до його підрозділу прибували тисячі рекрутів, але бракувало досвідчених старшин, здатних їх організувати та навчити. Дехто отримував харчі, новий одяг і тихенько зникав, навіть не дочекавшись початку військових вправ. Не вистачало зброї, спорядження, продовольства. Частину людей відправляли додому просто тому, що армія не мала можливості їх утримувати.
1 січня 1919 року командування УНР наказало демобілізувати військовослужбовців, старших за 25 років, а вже за кілька тижнів оголошували нові призови. Більшовицький наступ тривав, українські частини відступали, фронт терміново потребував поповнення.
За підрахунками Романа Лясковича, упродовж 1918–1920 років Директорія провела 25 мобілізаційних кампаній, які загалом охопили до 300 тисяч чоловіків. Більшість наборів були регіональними — там, де українська влада ще контролювала територію. Це не означає, що всі 300 тисяч одночасно перебували у строю: людей набирали, відправляли в резерв, демобілізували, втрачали в боях, хтось потрапляв у полон, інші тікали. І що гіршою ставала ситуація на фронті, то важче було знайти нових солдатів.
У червні 1919 року під час чергової мобілізації на Поділлі селяни Дорофіївки неподалік Чорного Острова обстріляли підрозділ польової жандармерії, який прибув проводити призов. Один жандарм загинув. Військові у відповідь роззброювали місцевих мешканців і брали заручників.
Цей випадок описав історик Михайло Ковальчук у дослідженні чисельності армії УНР у 1919 році, підготовленому на основі архівних документів. Він звертав увагу, що примусові заходи іноді допомагали провести мобілізацію, але отримане таким способом поповнення не завжди було надійним. Частина людей тікала ще дорогою до військових частин.
У науковій праці про мобілізації до Дієвої армії УНР Ляскович наводить спогади військових про покарання родин дезертирів. Якщо втікача не могли знайти, у його батьків іноді вилучали господарський інвентар. Застосовували й заручництво — родичів відпускали після повернення чоловіка до війська. Людина вимушено поверталася, от тільки далеко не завжди залишалася у війську надовго.
Водночас не всі селяни відмовлялися брати зброю. Часом проблема полягала в тому, проти кого вони погоджувалися її використовувати. Так у червні 1919 року до Січових стрільців Євгена Коновальця прибули 110 озброєних чоловіків. Вони були готові воювати проти поляків, але не хотіли виступати проти більшовиків.
Для українського селянина того часу незалежність, земля, Петлюра, більшовики й польські війська могли означати зовсім різні речі: людина могла підтримувати українську державність і водночас не довіряти конкретному уряду чи не погоджуватися з його політикою. До того ж навіть придатних і досвідчених новобранців не завжди було чим забезпечити. Командувач 3-ї Залізної дивізії Олександр Удовиченко згадував мобілізацію близько п’яти тисяч чоловіків на Поділлі. Значна частина вже мала військовий досвід, однак належного спорядження бракувало й для них. Поки одні підрозділи шукали поповнення, інші витрачали сили на розшук тих, хто вже втік, а частина людей, яких вдавалося повернути, залишала позиції знову.
Попри все, УНР мала боєздатні, дисципліновані частини: її військові проводили складні операції, здійснили Перший зимовий похід, билися за незалежність навіть у майже безнадійних обставинах. Проте загальну кризу військового комплектування це не знімало. Цікаво, що й більшовики стикалися з масовим дезертирством не менше. Вони застосовували жорстокіші методи — заручництво, військові трибунали, загороджувальні загони, репресії проти родин. І зрештою перемогли.
За дослідженням історикинь Людмили Бабенко та Ольги Вільховик, примусові мобілізації до Червоної армії у 1919 році самі породжували спротив і дезертирство, тоді як репресії використовували для відновлення дисципліни.
Більшовицька перемога, однак, спиралася не лише на терор. Червона армія мала більші людські й матеріальні ресурси, централізоване командування та можливість постійно поповнювати втрати. Примус був одним з інструментів цієї системи.
УНР таких можливостей не мала. Ані заручники, ані смертні вироки, ані навіть артилерія по селах не могли замінити зброю, командирів, підготовку й організований тил.
А тепер — про сучасне поповнення
У вересні 2026 року омбудсман Дмитро Лубінець оприлюднив результати перевірки Ужгородського районного ТЦК. За висновками його Офісу, в приміщенні установи незаконно утримували 21 людину. Деяких чоловіків — понад 50 днів. У людей забирали телефони, не допускали родичів та адвокатів. Одного військовозобов’язаного приковували кайданками до драбини, били й залишили так на всю ніч. Матеріали перевірки передали правоохоронцям. Трьом працівникам ТЦК повідомили про підозри, кримінальне провадження щодо ймовірного катування скерували до суду.
Раніше Лубінець повідомляв про різке зростання кількості звернень щодо дій представників ТЦК. Перевірки омбудсмана підтвердили випадки побиттів, катувань, незаконного обмеження свободи та інших серйозних порушень. Ми вже докладно розбирали такі історії в матеріалі «Бусифікація» на очах у світу: хто відповість за насильство та смерті під час мобілізації.
У жовтні 2025 року Радіо Свобода опублікувало матеріал про проблеми комплектування бойових бригад, підготовлений за результатами дослідження Центру ініціатив «Повернись живим» та розмов із військовими. Заступник директора фонду Олег Карпенко навів приклад: бригада може отримувати за місяць 30–50 новобранців, але на бойових посадах із них іноді залишається лише 10–15%. Це не статистика всієї української армії, а ситуації в окремих підрозділах. Серед причин — стан здоров’я мобілізованих, недостатня підготовка, потреба в повторних медичних оглядах, переведення на інші посади, самовільне залишення частин.
Для бойової бригади все це означає додаткову роботу. Людей потрібно прийняти, оформити, забезпечити, направити на ВЛК, іноді шукати після втечі. А поповнення, якого чекали на бойових посадах, виявляється значно меншим.
Заступник командира 354-го навчального полку Ростислав Низицький описав ще одну проблему: за його словами, інструктори часом змушені витрачати значну частину зусиль не на військовий вишкіл новобранців, а на запобігання їхнім втечам. «Ти не інструктор, який готує, а по факту перетворюєшся в прямому сенсі у “вертухая”», — розповідав він журналістам.
У спогадах командирів УНР трапляються дуже схожі ситуації: тоді теж проводили мобілізації, розшукували дезертирів і намагалися утримати поповнення, яке не завжди хотіло воювати. Причини нинішнього СЗЧ, звичайно, значно складніші, ніж саме насильство під час призову. Є страх, виснаження, стан здоров’я, відсутність визначених строків служби, конфлікти з командуванням, сімейні обставини. Проте дослідники «Повернись живим» звернули увагу й на ставлення до людей ще до їхнього прибуття у військові частини.
Аналітик центру Олексій Москаленко розповів, що до навчальних центрів іноді потрапляють цілком патріотично налаштовані чоловіки, які готові служити, але вже мають украй негативне ставлення до військової системи. Причина — поводження з ними на попередніх етапах мобілізації, умови утримання, примус та приниження. Причому такий досвід швидко виходить за межі військової установи. Людина розповідає про пережите родині, знайомим, друзям. Про те, як тема насильницької мобілізації проникла навіть у дитячі ігри, ми писали в матеріалі «Давай “пограємося” в ТЦК».
Звісно, російська пропаганда охоче використовує подібні сюжети, додаючи до реальних випадків вигадані. Але самі кримінальні провадження, перевірки омбудсмана та свідчення військових нікуди не зникають через те, що ними скористався противник.
Тим часом підрозділи потребують поповнення, а люди, які роками воюють, — заміни. Самими добровольцями ці потреби не закрити. Обов’язкова мобілізація залишається необхідною, і відповідальність за ухилення від служби ніхто не скасовував. Однак між виконанням військового обов’язку й незаконним насильством немає знака рівності.
До речі, Низицький у тій самій розмові з Радіо Свобода зауважив, що проблему немотивованих новобранців неможливо розв’язати простим шикуванням і полум’яною промовою: після неї людина раптом не стане дисциплінованим військовим, готовим виконувати бойові завдання.
План виконано. А де поповнення?
У дослідженні Центру ініціатив «Повернись живим», про яке розповіло Радіо Свобода, знайшлася ще одна цікава деталь. ТЦК проводить призов, ВЛК перевіряє придатність, навчальний центр готує людей і передає до військових частин. На кожному етапі — свої завдання, звітність і відповідальні. А проблеми, які не розв’язали раніше, зрештою дістаються бойовій бригаді.
Керівник аналітичного відділу «Повернись живим» Антон Муравейник звернув увагу, що навіть 30 тисяч новобранців на місяць у навчальних центрах нічого не говорять про те, скільки людей потрапило на бойові посади. За висновками аналітиків, системі бракує відповідального за весь процес — від мобілізації до фактичного поповнення підрозділу. Інакше кожна установа може виконати своє завдання, передати людину далі й на цьому вважати роботу завершеною.
У військових документах УНР теж вистачало мобілізаційних наказів, списків призовників і звітів про поповнення. А командири тим часом шукали зброю, старшин для навчання новобранців і самих новобранців, які встигли розбігтися.
Минуло понад століття. Тепер у нас електронні реєстри, військово-лікарські комісії, навчальні центри й незрівнянно більші можливості держави. От тільки суперечки про кількість мобілізованих і кількість тих, хто зрештою здатен виконувати бойові завдання, нікуди не поділися.
Спочатку каральна експедиція. Потім — патріотична промова
У травні 1919 року командування Західноукраїнської Народної Республіки підготувало інструкцію для каральних експедицій Галицької армії, які мали розшукувати дезертирів і чоловіків, що ухилялися від служби. Це була інша українська армія, з власним командуванням, яка тоді воювала проти Польщі. Але проблеми з комплектуванням виявилися напрочуд схожими. За звітом військового коменданта Болехова, з 1450 зареєстрованих рекрутів до Стрия вдалося довезти лише 370. Решта зникла дорогою.
Інструкцію для каральних загонів, яку дослідив Роман Ляскович, викладено в тринадцяти пунктах. Її зміст також відтворила «Українська правда» в історичному дослідженні мобілізацій 1918–1920 років.
Згідно з інструкцією спочатку солдати мали оточити село, потім командир наказував зібрати громаду й вимагав видати дезертирів. Дискусій із селянами не передбачали. Якщо чоловіки погоджувалися йти добровільно, військовий патруль мав залишити село зі співом, але якщо громада чинила збройний опір, дозволялося відкривати вогонь, накладати контрибуцію, знищувати майно. За подальший опір інструкція передбачала навіть публічний розстріл одного з учасників виступу або дезертирів.
При цьому командування наголошувало, що каральна експедиція проводиться в інтересах тих військових, які залишаються на фронті, поки інші переховуються вдома.
І нарешті — тринадцятий, останній пункт інструкції: після завершення каральної експедиції командир мав знову зібрати селян і виголосити патріотичну промову. Висловити сподівання, що громада виправиться й більше не накличе на себе покарання. Спробуйте уявити цю картину: щойно селу погрожували зброєю, забирали майно, а за опір могли й розстріляти. Тепер ті самі військові розповідають людям про обов’язок перед Батьківщиною.
У тринадцяти пунктах було передбачено майже все: як оточити село, шукати дезертирів, придушувати опір, карати непокірних. Знайшлося місце навіть для патріотичного виховання, а от чи захоче чоловік, мобілізований у такий спосіб, воювати за державу, коли поруч уже не буде карального загону, — питання залишилося відкритим.
Зрештою, загнати людину до війська можна й під дулами рушниць. Значно складніше зробити так, щоб на фронті вона дивилася в бік ворога, а не шукала очима дорогу додому. Особливо якщо найбільше їй довелося боятися своїх.
