Місяць тому я вже писав про дітей і війну. Той матеріал почався з випадково почутої розмови двох хлопчиків. Вони дивилися в телефоні відео про український удар по території росії, і один сказав: «Шкода, що лише вісім загинуло. Хотілося б більше». Другий погодився. Так з’явився матеріал «Шкода, що загинуло лише вісім». Одна дитяча фраза, яка змусила замислитися про майбутнє України.
Нещодавно звичайне життя у дворі житлового комплексу на Київщині знову змусило повернутися до розмови про те, як війна і дорослий світ змінюють дитинство.
Сталося ось що. Діти гралися на вулиці: кілька бігали за одним, у руках — палиці, крики, сміх. Нічого незвичного — усі ми колись годинами ганяли одне одного у п’ятнашки, «лади», козаків-розбійників, міліцію і бандитів. Потім я почув назву гри — ТЦК. Один — «ухилянт», решта — «тцк-шники» та «мєнти», які з криками «віу-віу» його ловлять. А коли наздогнали, гуртом обступили, почали махати над ним палицями, зображаючи побиття, а потім «пакують» і ведуть до лавочки. Все дуже весело і, на жаль, цілком природно. Просто дитяча гра, правила якої всім зрозумілі без пояснень: «ухилянт» тікає від ТЦК, ТЦК його наздоганяє, а спійманого можна й побити та «запакувати».
Звідки це взялося? Діти повторили якийсь тренд із TikTok, побачили знайому картину в житті чи просто адаптували дорослу реальність під свою гру? А може, це все російське ІПСО і мені насправді нічого такого не привиділося? Тут я, мабуть, трохи відстав від сучасного «новоязу» з телемарафону, тому спробую просто подивитися на те, що відбувається, не підганяючи побачене під звичні пояснення “офіційних” медіа.
Гра у ТЦК — не новинка
У березні 2025 року Суспільне розповіло про схожу гру дітей на Житомирщині. Психологиня Оксана Трибун побачила її ще в січні. Діти молодшого та середнього віку називали гру «Як втекти від ТЦК» і ділилися на «чоловіків», «поліцію» та «ТЦК». Поліція разом із ТЦК ловила «чоловіків для мобілізації». За словами психологині, двоє-п’ятеро дітей «полювали» на одного. Виходить, сюжет уже живе в дитячому середовищі не перший рік.
Діти грають у те, що бачать довкола. Оксана Трибун пояснювала це приблизно так: дитина відтворює реальність, яку спостерігає, і таким способом може переробляти інформацію про війну та мобілізацію.
Знайшлися й наукові дані. Систематичний огляд 35 досліджень дітей, які переживали війну, тероризм і збройні конфлікти, показав серед наслідків не лише посттравматичні симптоми, проблеми зі сном чи поведінкою, а й зміни у грі. Діти переносять у неї те, чим заповнене їхнє реальне життя.
І тут до дітей питань не виникає, а до дорослих є: чому ТЦК у цій грі — це не військовий облік, не повістка і навіть не мобілізація, а погоня за людиною та побиття після того, як її спіймали? Чому діти не грають, наприклад, у “закон та порядок”, або у “героя”, або ж навіть у “потужну потужність”???
І відповідь типу це все інтернет, TikTok або російська пропаганда тут точно не спрацює. Так, росія системно використовує тему ТЦК. Так, наприклад, у січні 2026 року Центр протидії дезінформації зафіксував нову хвилю ШІ-роликів у TikTok, у яких працівників ТЦК показували в перебільшено агресивних ситуаціях, а насильство проти них подавали як гумор. Але поряд із фейками є справжні побиття, незаконне утримання людей і кримінальні справи.
І заперечувати це вже неможливо.
Те, що діти бачать у телефонах, не завжди фейк
10 лютого 2026 року Дмитро Лубінець оприлюднив дані Офісу Омбудсмана. Так у 2022 році щодо дій окремих представників ТЦК та СП надійшло 18 звернень, а за 2025 рік — вже 6 127. Зростання у сотні разів. Але значно цікавіше є те, що Офіс Омбудсмана сам постійно виявляє порушення. Під час перевірок ТЦК у Києві, Харкові, Білій Церкві та інших містах його працівники зафіксували те, що сам Лубінець назвав «критичними порушеннями»: незаконне обмеження свободи, фізичні побої та інші форми примусу.
Омбудсман наголошує: працівники ТЦК не мають повноважень затримувати або силоміць утримувати людей.
4 червня Офіс Омбудсмана повідомив уже про конкретні результати перевірки Ужгородського РТЦК: незаконне утримання людей, фізичне насильство, людей приковували кайданками до драбини. Двом посадовцям повідомили про підозру у перевищенні службових повноважень та незаконному позбавленні волі, інструктору ТЦК — у катуванні військовозобов’язаного.
24 червня ДБР повідомило про ще одну справу — вже на Миколаївщині. Тут досудове розслідування завершене, а обвинувальний акт передано до суду. За даними ДБР, багатодітного батька дев’ять днів незаконно утримували, зокрема у підвалі, били та психологічно тиснули на нього. Після звільнення у чоловіка виявили струс мозку, перелом руки й ребра, садна та інші травми. На лаві підсудних — тодішній керівник одного з відділів районного ТЦК та двоє його підлеглих.
30 липня ДБР почало операцію «Чесний призов» із обшуками у понад ста ТЦК по всій Україні. І серед причин цієї масштабної операції Бюро прямо назвало перевищення повноважень, побиття та катування військовозобов’язаних. ДБР окремо зазначило: йдеться про «комплексну роботу з очищення системи», а не реакцію на один випадок.
18 серпня з’явилися ще більш промовисті дані. На Одещині ДБР задокументувало 15 епізодів насильства з боку двох груп оповіщення районного ТЦК. Десятьом військовослужбовцям повідомили про підозри. За матеріалами слідства, людей били, застосовували сльозогінний газ і силоміць доставляли до ТЦК. Під час одного переслідування водій службового автомобіля наїхав на чоловіка, який намагався втекти. ДБР заявило, що порушення мали системний характер. Фігуранти навіть мали свій девіз: «Дуй, пакуй і комплектуй».
Думаю, досить фактів. Цілком зрозуміло, що насильство під час мобілізації — не лише продукт російської пропаганди. Просто росії вже не потрібно вигадувати. Достатньо взяти справжню історію, додати до неї кілька фейків і поширити враження, що саме так працює вся система.
Влада ж робить пропаганді подарунок щоразу, коли намагається пояснити реальне порушення інформаційною війною замість того, щоб швидко розслідувати його і карати винних. Бо проблема тут не у «неправильному образі ТЦК», проблема починається там, де представники держави самі порушують закон.
У дитячій грі залишається найпростіша версія побаченого
Дитина подробиць не знає, вона не читає повідомлення ДБР, не розбирається у повноваженнях ТЦК та поліції, не відрізняє підозру від обвинувального вироку.
Вона бачить значно простішу історію: чоловік тікає, за ним біжать люди у формі. Його хапають, тягнуть до автомобіля, починається бійка. У коментарях та новинах чоловіка охрестили «ухилянтом».
У публічній розмові слово «ухилянт» давно стало побутовим ярликом. Ним легко називають чоловіка ще до будь-якого встановлення того, чи вчинив він правопорушення взагалі. Дитина бере цю готову назву разом із готовим сюжетом.
І тут уже мова не лише про ТЦК — ми самі поступово звикли до того, що ярлик замінює розмову про конкретну людину і конкретний вчинок.
Для одних слово «ухилянт» автоматично виправдовує силове поводження з чоловіком, для інших слово «ТЦКшник» так само легко виправдовує напад на представника цієї структури. Діти не створили цю мову, вони просто почули її від нас.
Що залишиться після війни
Дитині, якій сьогодні вісім років, у лютому 2022-го було три. Іншої України вона майже не пам’ятає. Для дітей із Луганщини та Донеччини війна триває ще довше.
Тривога, ракети, загиблі, дрони, військові, мобілізація, ТЦК — це не історія, яку вони вивчать колись у школі. Вони в цьому ростуть. І наслідки вже видно.
У лютому 2025 року ЮНІСЕФ оприлюднив результати дослідження 23 612 українських підлітків віком 11–17 років. Майже третина повідомила про тривале відчуття смутку або безнадії. Автори окремо зазначили вплив війни, насильства, переміщення та економічних труднощів.
Але жодна статистика не покаже, скільки разів дитина чула вдома слово «бусифікація», бачила ролик із побиттям або слухала, як дорослі сперечаються, хто в черговому конфлікті «сам винен».
Ми часто думаємо, що діти десь поруч зайняті своїми справами, а виявляється, вони дуже уважно дивляться на нас.
Я не знаю, скільки дітей в Україні сьогодні грають у ТЦК, і не буду цього вигадувати.
А ось стверджувати можна про те, що діти просто взяли одну з історій дорослої України й перенесли її у двір. І ця історія не про героїзм, добро чи справедливість.
Вона про погоню, страх, силу і побиття.
Називати такі речі своїми іменами неприємно. Але якщо ми самі будемо вдавати, що нічого не відбувається, мирне й світле майбутнє, про яке ми всі мріємо, може так і не стати реальністю.
