Останнім часом мені дедалі частіше трапляються в TikTok та інших соцмережах ролики, де з посиланням на ООН повторюють приблизно одну й ту саму тезу: «сіонізм — вища форма расизму». Звучить переконливо — нібито існує міжнародний документ, у якому саме так усе й записано. Тільки ООН такого не ухвалювала.
Чому ця перекручена фраза знову пішла гуляти соцмережами саме зараз — випадковість це, елемент російської пропаганди чи просто ще один спосіб підлити масла у вогонь близькосхідного конфлікту навколо Ізраїлю — ми не знаємо. Але якщо вже аргументом стає рішення ООН півстолітньої давнини, варто хоча б відкрити саме рішення і подивитися, що там написано. У листопаді 1975 року Генеральна Асамблея ООН справді ухвалила одну з найсуперечливіших резолюцій у своїй історії. Документ №3379 містив формулювання: «сіонізм є формою расизму і расової дискримінації». Саме формою — жодної «вищої форми» в документі немає. Через 16 років ООН це рішення скасувала і здавалося б, суперечку можна було закрити.
Але після нападу ХАМАС на Ізраїль 7 жовтня 2023 року та війни в Газі старе питання повернулося. Міжнародний суд ООН встановив системну дискримінацію палестинців на окупованій палестинській території та порушення Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації. Управління Верховного комісара ООН з прав людини говорить про порушення заборони расової сегрегації та апартеїду. А незалежна міжнародна комісія, створена Радою ООН з прав людини, дійшла висновку, що Ізраїль вчинив геноцид у Газі. Ізраїль ці звинувачення відкидає.
То чи мала рацію Генасамблея у 1975 році? Чи можна поставити знак рівності між сіонізмом і расизмом? І де проходить межа між правом народу на власну державу та системою, у якій права людей залежать від їхнього походження?
Що таке сіонізм
Сіонізм виник наприкінці XIX століття як єврейський національний рух. Його центральною ідеєю було створення національного дому для єврейського народу в Палестині, а згодом — власної держави.
Появу такого руху важко відокремити від становища євреїв у Європі. Антисемітизм, погроми, правові обмеження та дискримінація переконували частину єврейських політиків та інтелектуалів, що навіть асиміляція не гарантує безпеки. Одним із найвідоміших діячів політичного сіонізму став Теодор Герцль, а 1897 року в Базелі відбувся Перший сіоністський конгрес. У базовому розумінні це був один із багатьох національних рухів своєї епохи. Поляки прагнули відновлення Польщі, українці — власної державності, чехи — політичного самовизначення. Єврейський національний рух виходив із подібного принципу: народ має право сам визначати своє політичне майбутнє.
Саме тут і виникає перша проблема з формулюванням «сіонізм — це расизм»: якщо право євреїв на національне самовизначення саме по собі вважати расизмом, доведеться пояснити, чому той самий критерій не застосовується до інших народів.
Однак є й друга частина цієї історії. Земля, на якій мав реалізуватися сіоністський проєкт, не була порожньою. У Палестині вже жило арабське населення — мусульмани й християни, яке також мало і має право на самовизначення. Тому конфлікт виник не просто через появу єврейського національного руху. На одній території зіткнулися два національні проєкти.
Звідки взялося «сіонізм — це расизм»
10 листопада 1975 року Генеральна Асамблея ООН ухвалює резолюцію №3379 – її заключне формулювання було таким: Генасамблея визначила, що «сіонізм є формою расизму і расової дискримінації».
Йдеться саме про форму расизму, поширеного сьогодні формулювання «сіонізм — вища форма расизму» в документі немає.
Важливо й те, що рішення 1975 року неможливо розглядати окремо від політики того часу: світ перебував у розпалі холодної війни, Ізраїль дедалі тісніше орієнтувався на США, Радянський Союз підтримував низку арабських держав та Організацію визволення Палестини. Після Шестиденної війни 1967 року радянська анти-сіоністська кампанія значно посилилася, а сіонізм у радянській пропаганді дедалі частіше пов’язували з імперіалізмом, колоніалізмом і расизмом.
Політичний контекст видно і в самій резолюції. Вона посилається на документи Організації африканської єдності та Руху неприєднання, де сіонізм ставили поруч із колоніалізмом, апартеїдом та імперіалізмом.
Це було не рішення міжнародного суду після дослідження доказів, а політична резолюція Генеральної Асамблеї, ухвалена більшістю держав у конкретній міжнародній ситуації.
І через 16 років ситуація змінилася: 16 грудня 1991 року Генеральна Асамблея резолюцією №46/86 скасувала визначення 1975 року. За це проголосували 111 держав, проти — 25, ще 13 утрималися.
Холодна війна завершувалася, СРСР доживав останні дні, а США намагалися просунути арабо-ізраїльський мирний процес. Тому говорити сьогодні, що ООН вважає сіонізм расизмом, неправильно.
Питання дискримінації палестинців, однак, нікуди не зникло. Просто згодом воно повернулося вже не як оцінка всієї ідеології сіонізму, а як питання про конкретні закони й практики Ізраїлю.
Сіонізм і політика Ізраїлю — не одне й те саме
У 2018 році Кнесет ухвалив Основний закон «Ізраїль — національна держава єврейського народу». В офіційному тексті закону Ізраїль визначений як національна держава єврейського народу, а право на національне самовизначення в державі Ізраїль — як таке, що належить лише єврейському народові. Розвиток єврейських поселень закон називає національною цінністю.
Сам по собі національний характер держави ще не доводить існування расизму, але коли різні групи людей на територіях під контролем однієї держави живуть за різними правовими правилами – це вже не можна ігнорувати. Саме цю проблему у 2024 році й розглядав Міжнародний суд ООН. У консультативному висновку від 19 липня 2024 року Суд проаналізував ізраїльську політику на окупованій палестинській території — обмеження пересування, земельну політику, дозволи на проживання, становище ізраїльських поселенців і палестинців.
Суд встановив, що режим всеосяжних обмежень щодо палестинців становить системну дискримінацію, зокрема за ознаками раси, релігії або етнічного походження. Окремо Суд дійшов висновку, що ізраїльські закони та практики підтримують майже повне розділення між ізраїльськими поселенцями та палестинцями на Західному березі й у Східному Єрусалимі та порушують статтю 3 Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації. Ця стаття стосується расової сегрегації та апартеїду. Водночас сам Суд не сформулював окремого висновку, що вся ізраїльська система на окупованих територіях юридично є апартеїдом. Один із суддів у своїй окремій думці прямо зазначив, що Суд встановив порушення статті 3, не кваліфікуючи це розділення як апартеїд.
Суд не підтверджував формулу «сіонізм — це расизм», а оцінював конкретні державні практики й дійшов висновку, що вони порушують міжнародну конвенцію проти расової дискримінації.
У січні 2026 року Управління Верховного комісара ООН з прав людини оприлюднило нову доповідь про становище на Західному березі, включно зі Східним Єрусалимом. У ній описуються два різні комплекси законів і правил для ізраїльських поселенців та палестинців — зокрема щодо пересування, землі та водних ресурсів. Управління заявило, що Ізраїль порушує міжнародно-правовий обов’язок забороняти й викорінювати расову сегрегацію та апартеїд.
Після 7 жовтня суперечка перестала бути історичною
7 жовтня 2023 року ХАМАС та інші палестинські збройні угруповання атакували південь Ізраїлю. Загинули близько 1200 людей, 251 людину було захоплено в заручники. Незалежна міжнародна комісія ООН встановила, що члени ХАМАС та інших палестинських збройних угруповань вчиняли вбивства цивільних, захоплення заручників та інші тяжкі порушення міжнародного права.
Ізраїль у відповідь розпочав масштабну військову операцію, оголосивши однією з її основних цілей знищення військового та політичного потенціалу ХАМАС.
Наслідки цієї війни виявилися катастрофічними. Станом на кінець серпня 2026 року кількість загиблих у Газі від початку війни перевищила 73 тисячі. Такі дані наводять органи охорони здоров’я Гази; Reuters також наводить цю оцінку. Загальна статистика не розділяє загиблих на цивільних і комбатантів.
У жовтні 2025 року за підтримки США було досягнуто домовленості про припинення вогню. Великі бойові дії значно скоротилися, однак насильство не припинилося. До кінця серпня 2026 року медичні служби Гази повідомляли про понад 1300 загиблих після початку перемир’я. Ізраїль заявляє, що продовжує обмежені операції проти ХАМАС, який намагається відновити свої сили; ХАМАС звинувачує Ізраїль у порушенні домовленостей.
Саме війна в Газі повернула стару суперечку в сучасну політику. Питання тепер стосується не лише того, що мали на увазі Герцль чи учасники Першого сіоністського конгресу. Воно дедалі більше стосується того, хто має право жити на цій землі й на яких умовах.
Найтяжче звинувачення, яке сьогодні звучить на адресу Ізраїлю, — геноцид.
Наприкінці 2023 року Південно-Африканська Республіка звернулася до Міжнародного суду ООН, звинувативши Ізраїль у порушенні Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього. Суд ухвалив низку тимчасових заходів, але станом на вересень 2026 року остаточного рішення у справі немає.
Водночас у вересні 2025 року незалежна міжнародна комісія ООН дійшла висновку, що ізраїльська влада та сили безпеки вчинили в Газі чотири з п’яти діянь, передбачених Конвенцією про геноцид, і що зібрані нею докази свідчать про наявність необхідного для такої кваліфікації наміру.
Ізраїль ці висновки категорично відкинув і звинуватив комісію в упередженості. Комісія ООН при цьому не є судом і її висновок не тотожний остаточному рішенню Міжнародного суду у справі ПАР проти Ізраїлю, якого наразі немає.
А тепер знову заговорили про переселення палестинців
2 вересня 2026 року міністр оборони Ізраїлю Ісраель Кац заявив, що плани сприяти масовій еміграції палестинців із Гази залишаються на столі й були лише «заморожені» президентом США Дональдом Трампом.
Виступаючи на конференції Ynet і Yedioth Ahronoth, Кац сказав, що Ізраїль готовий сприяти виїзду людей «будь-якими засобами», якщо знайдуться країни, готові їх прийняти. Міністр також заявив, що не бачить справжнього вирішення проблеми Гази без такої міграції. Про його виступ повідомило The Times of Israel.
Поки що йдеться про політичний сценарій, а не про вже реалізовану програму масового переселення. Стаття 49 Четвертої Женевської конвенції забороняє індивідуальні та масові примусові переміщення і депортації захищених осіб з окупованої території, за винятком передбачених самою Конвенцією випадків.
Тому питання не стільки в тому, яке слово використовуватиме політик — «міграція», «евакуація» чи «переселення», важливішим є те, чи мають люди реальну можливість залишитися і чи не створені для них умови, за яких виїзд перестає бути справді добровільним.
Тому, якщо сіонізм означає право єврейського народу мати власну державу — саме по собі це не расизм, але якщо збереження певного етнонаціонального характеру держави починає вимагати витіснення іншого населення, різних правових режимів або різного обсягу прав залежно від походження людини, предмет розмови змінюється.
Водночас було б неправильно ототожнювати політику нинішнього ізраїльського уряду з усім сіонізмом. Це неоднорідний рух, усередині якого існували і досі існують різні погляди на палестинську державність, поселення, окупацію та майбутнє самого Ізраїлю. Так само дії уряду Ізраїлю не можна автоматично переносити на євреїв як народ.
Критика сіонізму — це антисемітизм?
Це ще одна причина, через яку будь-яка дискусія про Ізраїль швидко перетворюється на обмін звинуваченнями. Критика Ізраїлю сама по собі не є антисемітизмом. У робочому визначенні антисемітизму Міжнародного альянсу пам’яті Голокосту — IHRA прямо зазначено, що критика Ізраїлю, подібна до критики будь-якої іншої держави, не може вважатися антисемітською. Водночас серед можливих проявів антисемітизму IHRA наводить заперечення права єврейського народу на самовизначення, зокрема твердження, що саме існування держави Ізраїль є расистським проєктом.
Єрусалимська декларація про антисемітизм проводить межу інакше. Її автори вважають, що критика або заперечення сіонізму як форми націоналізму самі по собі не є антисемітизмом. Так само не є ним аргументована критика Ізраїлю, його інституцій, політичного устрою чи дискримінаційних практик.
Можна критикувати окупацію, поселення, уряд Нетаньягу, війну в Газі або саму модель ізраїльської держави. Коли ж відповідальність за політику Ізраїлю переносять на євреїв як народ, говорять про «єврейську змову», приховану владу євреїв або їхню колективну провину — це вже антисемітизм. Подібні конструкції прямо наведені серед прикладів у робочому визначенні IHRA. Так само злочини ХАМАС не роблять терористами палестинців чи арабів загалом.
То сіонізм — расизм чи ні?
Якщо повернутися до питання, з якого почався цей текст, то відповідь усе ж є — просто вона не вкладається в короткий ролик для TikTok. Сіонізм у своєму базовому значенні — ідея про право єврейського народу на політичне самовизначення і власну державу. Саме це право не є расизмом. Так само право палестинців на власну державу не є расизмом щодо євреїв.
Тому резолюція ООН 1975 року справді зробила надто широке узагальнення, поставивши знак рівності між цілим національним рухом і расизмом. Але історія на цьому не закінчується. Скасована резолюція не може бути індульгенцією для будь-яких дій держави Ізраїль. Міжнародний суд ООН не визнав сіонізм расистською ідеологією, зате встановив системну дискримінацію палестинців і порушення Конвенції про ліквідацію расової дискримінації на окупованій палестинській території.
Євреї мають право на самовизначення, палестинці — теж. Проблема починається там, де реалізація права одного народу означає, що інший живе за іншими законами, має менше можливостей розпоряджатися землею, пересуватися, визначати власне політичне майбутнє або взагалі змушений залишити територію.
Це набагато складніше за вірусну цитату, але принаймні це вже розмова про те, що відбувається насправді.
