Напередодні нового навчального року Уповноважена із захисту державної мови Олена Івановська оприлюднила пам’ятку для освітян. Документ має допомогти вчителям пояснювати батькам правила використання державної мови не лише на уроках, а й на перервах, під час позакласної роботи та у шкільних чатах.
Основна теза пам’ятки проста: освітній процес не закінчується разом із дзвінком з уроку. Звідси Уповноважена робить значно ширший висновок: вимога користуватися державною мовою поширюється на весь час перебування в закладі освіти, а комунікація батьків щодо навчання у класних чатах належить до публічної сфери і також повинна відбуватися українською. Саме так сформульовані положення офіційного документа.
З тим, що українська є мовою освіти, сперечатися немає про що: це прямо передбачено законом. Питання в іншому — де закінчується власне вимога закону і починається її розширювальне трактування.
Ми повторно перевірили норми, на які посилається Уповноважена. І ця межа в пам’ятці справді місцями виявилася розмитою.
Що закон називає освітнім процесом
Стаття 7 Закону України «Про освіту» встановлює: «Мовою освітнього процесу в закладах освіти є державна мова».
Аналогічне правило містять стаття 21 Закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної» та стаття 5 Закону «Про повну загальну середню освіту». Чинна редакція останнього також прямо говорить: мовою освітнього процесу в закладах загальної середньої освіти є державна мова.
Отже, урок, організований виховний захід, консультація чи інша діяльність, яка є частиною освітнього процесу, мають відбуватися відповідно до встановленого законом мовного режиму.
Але в тому самому Законі «Про освіту» є визначення, без якого оцінювати пам’ятку неможливо. Освітній процес — це «система науково-методичних і педагогічних заходів, спрямованих на розвиток особистості шляхом формування та застосування її компетентностей». Закон не визначає освітній процес як «увесь час перебування у школі» і не говорить, що будь-яке спілкування між учасниками освітнього процесу автоматично стає його частиною.
Натомість у пам’ятці читаємо: «Освітній процес є цілісним і не обмежується лише тривалістю уроку. Він охоплює виховну, організаційну та позакласну діяльність, спілкування з учнями й батьками — і на території школи, і поза нею. Тому вимога вчителя користуватися державною мовою поширюється на весь час перебування в закладі освіти та на всі види освітньої комунікації». Перша частина цієї тези цілком вкладається в закон: освітній процес справді значно ширший за урок.
А ось формула «весь час перебування в закладі освіти» у законодавчому визначенні освітнього процесу відсутня.
Це не формальна причіпка до слів. Наприклад, під час перерви вчитель може проводити організований виховний захід — і тоді йдеться про педагогічну діяльність. Але двоє дітей у цей самий час можуть обговорювати футбол, комп’ютерну гру або власні справи.
Показово, що навіть затверджені МОН у 2026 році Типові правила доступу і перебування у школі оперують окремими поняттями навчального і позанавчального, робочого і позаробочого часу. Вони також прямо передбачають можливість перебування батьків у закладі освіти за умови невтручання в освітній процес. Саме формулювання законодавства показує: фізично перебувати у школі та брати участь в освітньому процесі — не одне й те саме.
Що насправді написано у статті 60
Особливої уваги заслуговує посилання пам’ятки на статтю 60 Закону «Про освіту».
У документі сказано: «Відповідно до ст. 60 Закону “Про освіту”, робочий час педагога охоплює навчальну, виховну, методичну та організаційну роботу (зокрема перерви, виховні заходи та спілкування з учнями)».
Тепер відкриваємо саму статтю 60 Закону «Про освіту».
Її перша частина встановлює:
«Робочий час педагогічного працівника включає час виконання ним навчальної, виховної, методичної, організаційної роботи та іншої педагогічної діяльності, передбаченої трудовим договором». Далі закон уточнює, що конкретний перелік та обсяг видів роботи педагогічного працівника встановлюються трудовим договором відповідно до законодавства.
Слів «зокрема перерви, виховні заходи та спілкування з учнями» у тексті статті 60 немає.
Тобто пам’ятка тут не відтворює норму дослівно, а після законодавчого формулювання в дужках додає власну конкретизацію.
Це саме по собі не означає, що педагог на перерві перестає виконувати службові обов’язки. Спеціальний Закон «Про повну загальну середню освіту» також визначає робочий час учителя через навчальну, виховну, методичну, організаційну та іншу педагогічну діяльність.
Але тут виникає інша проблема: робочий час педагога та освітній процес учня — не тотожні поняття.
Учитель може займатися методичною роботою, вести документацію або виконувати інші службові обов’язки. Це його робочий час. І з цього не випливає, що кожна розмова дитини, яка перебуває неподалік, автоматично є освітнім процесом.
Для самого вчителя правова ситуація значно чіткіша. Закон про державну мову відносить педагогічних працівників до осіб, які зобов’язані володіти державною мовою та застосовувати її під час виконання службових обов’язків. Саме тому офіційна професійна комунікація педагога українською має достатню законодавчу основу.
Але переносити службовий обов’язок педагога безпосередньо на приватну розмову двох учнів — це вже інше питання.
Де починається приватне спілкування
Тут з’являється норма, яку неможливо ігнорувати.Частина друга статті 2 Закону про державну мову прямо встановлює:
«Дія цього Закону не поширюється на сферу приватного спілкування та здійснення релігійних обрядів».
Це не рекомендація і не виняток, придуманий критиками мовної політики. Це положення самого закону. Тому юридично важливо встановлювати не тільки де відбулася розмова, а й що це була за комунікація.
Учитель проводить виховний захід під час перерви — це може бути частиною освітнього процесу.
Педагог дає організаційні вказівки учням — це його професійна діяльність.
Адміністрація школи проводить збори або офіційно інформує батьків — це публічна комунікація закладу.
Але якщо учні під час перерви говорять між собою про особисті справи, з буквального тексту чинних законів не випливає правило, за яким така розмова перестає бути приватною лише через те, що відбувається у приміщенні школи.
Саме тому твердження про обов’язковість української протягом усього часу перебування дитини в закладі освіти незалежно від характеру конкретного спілкування було б ширшим за норму, яку містить закон.
І тут важлива точність: учитель може рекомендувати дітям користуватися українською, створювати україномовне середовище, застосовувати передбачені освітньою програмою педагогічні методи. Але рекомендація користуватися українською і встановлений законом юридичний обов’язок — не одне й те саме.
Батьківський чат — уже публічна сфера?
Ще складнішим є твердження пам’ятки про шкільні месенджери.
Уповноважена пише:
«Батьки є рівноправними учасниками освітнього процесу. Спілкування з питань організації навчання (батьківські чати, листування з учителями й адміністрацією) належить до публічної сфери освіти, а отже, на нього вповні поширюється вимога щодо застосування державної мови».
Батьки справді входять до переліку учасників освітнього процесу. Закон також зобов’язує їх виховувати у дитини повагу до державної мови, державних символів і культурних цінностей України. Саме ці норми пам’ятка наводить як частину аргументації.
Але статус «учасника освітнього процесу» сам по собі ще не робить будь-яку комунікацію людини освітнім процесом.
Особливо це помітно на прикладі чатів. Якщо групу створив класний керівник або адміністрація школи і через неї здійснюється офіційне інформування, професійна комунікація працівника закладу освіти підпадає під вимоги законодавства про державну мову. Те саме стосується офіційного листування вчителя з батьками під час виконання педагогом службових обов’язків.
А от приватна група у Viber, Telegram чи іншому месенджері, яку самостійно створили батьки, — інша ситуація. У чинних законах, які ми перевірили, немає прямої норми, за якою будь-яке обговорення батьками шкільних справ автоматично стає публічною сферою лише через тематику розмови.
У пам’ятці цей юридично важливий перехід від приватного спілкування до публічної сфери проголошується як готовий висновок, але окремої законодавчої норми, яка прямо встановлювала б такий критерій для приватних батьківських груп, не наведено.
Це не означає, що будь-який чат за визначенням приватний. Його статус залежатиме від того, хто його створив, хто ним управляє, для чого він використовується та хто здійснює через нього офіційну комунікацію.
Але саме такого розмежування у пам’ятці немає.
«Позбавлена будь-якого державного захисту»: ще одна проблема
Окремої перевірки потребує твердження пам’ятки:
«Російська мова позбавлена будь-якого державного захисту чи пільг».
Наприкінці документа ця думка сформульована ще категоричніше: будь-які апеляції до правового захисту російської мови у школі названі «юридично нікчемними».
Тут потрібно розділити дві речі.
По-перше, після російської агресії законодавство України справді суттєво змінило спеціальний режим захисту мов національних меншин.
У статті 10 Закону «Про національні меншини (спільноти) України» передбачено низку спеціальних можливостей використання мов національних меншин. Водночас частина 14 цієї статті прямо встановлює, що низка таких положень не застосовується до мови національної меншини, яка є державною або офіційною мовою держави, визнаної Верховною Радою державою-агресором чи державою-окупантом.
Тобто спеціальні законодавчі гарантії справді можуть не поширюватися на російську. Але це не тотожне твердженню про відсутність «будь-якого державного захисту».
Частина перша тієї ж статті 10 Закону про національні меншини встановлює загальне право особи, яка належить до національної меншини, вільно і безперешкодно використовувати мову своєї національної меншини приватно та публічно, усно і письмово — у межах, що не суперечать закону.
А головне — залишається чинною стаття 10 Конституції України:
«В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України».
Ця норма не скасована.
У рішенні Конституційного Суду України №1-р/2021 КСУ окремо пояснив, що гарантія вільного розвитку, використання і захисту поширюється на всі мови національних меншин, включно з російською, на рівних засадах. Водночас Суд наголосив, що жодна з них не може мати привілейованого статусу.
Тому юридично точніше говорити так: російська мова через статус росії як держави-агресора позбавлена низки спеціальних гарантій та режимів, передбачених для інших мов національних меншин. Але стверджувати, що вона позбавлена будь-якого правового захисту, некоректно вже через чинний текст Конституції.
Конституційна гарантія також не означає права вимагати від учителя викладати російською, вести нею документацію або переходити на неї під час виконання службових обов’язків. Такого загального права закон не встановлює.
Але між цим і твердженням, що російська взагалі не має жодного правового захисту, лежить доволі велика юридична відстань.
Де закон, а де вже його трактування
Українська є єдиною державною мовою. Українська є мовою освітнього процесу. Педагог під час виконання професійних обов’язків має застосовувати державну мову. Школа повинна забезпечувати право здобувати освіту українською.
Ці правила прямо встановлені законодавством.
Держава також може проводити політику розширення використання української серед дітей та молоді, створювати україномовне освітнє середовище та заохочувати учнів переходити на українську.
Але державна політика, педагогічна рекомендація та юридичний обов’язок — різні речі.
Саме ця межа в пам’ятці Уповноваженої місцями стирається. Особливо чутливо це виглядає поруч із розділом про адміністративну відповідальність. Пам’ятка нагадує про статтю 188-52 КУпАП: за порушення мовного законодавства у сфері освіти передбачені попередження або штраф від 3400 до 5100 гривень, а за повторне протягом року порушення — значно більший штраф. Чинне законодавство дійсно передбачає адміністративну відповідальність за порушення вимог щодо застосування державної мови у сфері освіти.
Але адміністративна відповідальність можлива за порушення вимоги закону. Отже, передусім необхідно встановити, що конкретна ситуація взагалі належала до сфери, де закон робить використання державної мови обов’язковим.
Приватна розмова двох дітей на перерві не стає порушенням мовного законодавства лише через те, що вона відбувається у шкільному коридорі. Так само статус батька як учасника освітнього процесу ще не доводить, що кожне його повідомлення у приватно створеній групі батьків є здійсненням освітнього процесу.
І саме тут пам’ятка потребувала б значно більшої юридичної точності.
Уповноважений має передбачені законом повноваження контролювати виконання законодавства про державну мову, розглядати скарги та застосовувати встановлені законом заходи реагування. Закон також дозволяє Уповноваженому надавати висновки і рекомендації щодо застосування державної мови.
Але рекомендація не може змінити зміст закону.
Якщо держава вважає, що учні повинні користуватися українською під час усього перебування у школі незалежно від того, чи беруть вони в конкретний момент участь у педагогічному заході, це правило можна встановити законом.
Якщо законодавець хоче окремо визначити статус офіційних та приватних батьківських чатів і встановити мовні вимоги до їхніх учасників — це також можна врегулювати.
Але тоді відповідна норма повинна з’явитися в законодавстві, а не між рядками пам’ятки, яку в соцмережах вже охрестили “методичкою”.
Бо вимагати від громадян виконання закону можна лише тоді, коли сама держава достатньо чітко відрізняє те, що справді написано в законі, від того, як цей закон хотілося б трактувати.
Рекомендуємо до читання редакційний матеріал “Чому з’явився «мовнюк»: зворотний бік боротьби за українську мову“
