Україна повертає додому останки людей, які десятиліттями були поховані за кордоном. У травні на Національному військовому меморіальному кладовищі перепоховали Андрія Мельника та його дружину Софію Федак-Мельник, у серпні — Євгена Коновальця, останки якого перевезли з Роттердама. Паралельно держава взялася за інший, значно масштабніший проєкт — Український національний пантеон.
Зеленський під час перепоховання Коновальця говорив про відновлення «найвищої історичної справедливості». У Польщі ця історія викликала зовсім іншу реакцію: там уже обговорюють, чи можуть згодом опинитися в Пантеоні Степан Бандера або Роман Шухевич, а окремі польські дипломати пов’язують такий сценарій навіть із відносинами України з Європейським Союзом.
На цьому місці розмова давно перестає бути тільки суперечкою про ОУН, УПА чи Волинь. Пантеон створюють як державне місце пам’яті, де мають вшановувати людей, яких закон називає «найвидатнішими представниками української нації». Тобто йдеться не лише про могили. Держава визначатиме, кого саме вона ставить у перший ряд власної історії і кого пропонує наступним поколінням як приклад.
У законі про Український національний пантеон це записано досить прямо: йдеться про людей, які зробили винятковий історично значущий внесок у незалежність, державотворення, захист країни, розвиток культури, науки, мови, громадянського суспільства чи релігії.
Сам задум навряд чи можна назвати дивним для держави, яка більшу частину ХХ століття не мала можливості сама вирішувати, де ховати своїх політичних і військових діячів. Питання починаються далі: хто визначатиме цих людей, якою буде процедура, наскільки на неї впливатиме поточна політика і що станеться, коли український список героїв знову зіткнеться з польським списком злочинців.
Пантеон, Лавра і три дні в парламенті
Спочатку важливо не плутати майбутній Пантеон із Національним військовим меморіальним кладовищем. Це різні об’єкти. Саме на військовому кладовищі 25 травня 2026 року перепоховали Андрія Мельника та Софію Федак-Мельник, а 18 серпня — Євгена Коновальця. Пантеон ще належить створити.
Із Лаврою ситуація теж не така проста, як часом виглядає в публічній дискусії. Закон не говорить, що Пантеон має бути побудований саме на території Києво-Печерської лаври. У ньому вказане лише місто — Київ. Проте Лавра з’явилася в цій історії не випадково. Про подання законопроєкту Зеленський оголосив 28 червня саме у Києво-Печерській лаврі. Ще раніше голова Українського інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров обговорював різні варіанти: Пантеон на одному з островів Дніпра та окремий меморіальний простір на схилах біля Лаври.
Сам закон при цьому залишає для вибору місця дуже широкі можливості. Пантеон можна розміщувати на державній землі незалежно від її категорії та цільового призначення, зокрема в історичному ареалі, зоні охорони пам’яток, на території природно-заповідного фонду або в буферній зоні об’єкта Всесвітньої спадщини. Закон не скасовує охорону таких територій, але створює для майбутнього комплексу окремий режим.
Тому стверджувати зараз, що Пантеон уже вирішено будувати в Лаврі, підстав немає. Але й говорити, що Лавра до цього проєкту взагалі не має стосунку, теж було б дивно. Якщо зрештою вибір справді впаде на неї або на прилеглі території, питання буде не тільки в тому, чиї останки там з’являться. Йтиметься ще й про нове будівництво в одному з найцінніших історичних просторів країни, і таке рішення потребуватиме окремої публічної розмови.
Не менш цікава історія із самим законом.
Президент подав законопроєкт №15360 28 червня. Уже 1 липня Верховна Рада включила його до порядку денного, скоротила строки для подання альтернативних законопроєктів, погодилася на скорочену процедуру і того ж дня ухвалила документ у цілому. За основу законопроєкт отримав 290 голосів, у цілому — 287. Між цими двома голосуваннями минуло 39 секунд, хоча весь розгляд питання, як видно з офіційного таймлайну засідання Ради, тривав трохи більше 29 хвилин.
Саму ідею Пантеону, звісно, придумали не за три дні. Подібні проєкти обговорювали задовго до нинішнього президентського законопроєкту. Але конкретний документ, який встановлює правила створення Пантеону і відбору людей для нього, парламент провів від реєстрації до остаточного голосування саме за три дні.
І це не просто причіпка до процедури. На сторінці законопроєкту є науково-експертний висновок парламентського управління, де прямо зазначено, що до документа були зауваження. Попри це, проєкт не пішов на звичайне друге читання з доопрацюванням.
Звідси нормальне питання до влади: чому закон, який має працювати десятиліттями і визначати державне ставлення до історії, потрібно було проводити настільки швидко? Сам поспіх ще не доводить, що документ поганий. Але в такій темі він точно потребує кращого пояснення, ніж звичайне «треба було ухвалити».
Не все в законі при цьому віддано на розсуд чиновників. При установі, яка управлятиме Пантеоном, має працювати дорадчий орган із представників Українського інституту національної пам’яті, науковців, істориків, фахівців із меморіалізації та громадських організацій. Він розглядатиме кандидатури, готуватиме висновки й зможе ініціювати громадське обговорення.
Є й інші запобіжники. За загальним правилом від смерті людини до її перепоховання має пройти щонайменше двадцять років, хоча для окремих випадків закон дозволяє зробити виняток. Якщо є близькі родичі, визначені законодавством про поховання, потрібна їхня згода. Передбачені й категорії людей, яких у Пантеоні вшановувати не можна.
Але найцікавіше починається на фінальному етапі. Дорадчий орган може щось рекомендувати, історики — сперечатися, громадськість — підтримувати або протестувати, проте остаточне прізвище має з’явитися в додатку до закону. Тобто рішення врешті ухвалюватиме Верховна Рада.
З одного боку, це захищає від ситуації, коли президент чи уряд самі складають список героїв. З іншого — історична оцінка конкретної людини в кінцевому підсумку перетворюється на парламентське голосування. Якщо висновки істориків і політична воля більшості одного дня розійдуться, закон не залишає особливих сумнівів, чий голос буде останнім.
Коновалець, Мельник і польська звичка говорити про Бандеру
Євген Коновалець — хороший приклад того, наскільки легко політична суперечка спрощує історію. Під час його перепоховання Зеленський заявив: «Ми повертаємо додому видатного сина Українського народу». Президент тоді ж назвав церемонію відновленням «найвищої історичної справедливості». Це можна прочитати в офіційному зверненні президента 18 серпня.
Коновалець справді був однією з центральних постатей українського визвольного руху першої половини ХХ століття. Полковник Армії УНР, командир Січових стрільців, засновник Української військової організації, а з 1929 року — перший голова ОУН. У 1938 році його вбив у Роттердамі агент радянських спецслужб Павло Судоплатов. Водночас історію УВО й ранньої ОУН немає підстав перетворювати на стерильну розповідь тільки про боротьбу за незалежність. Там були саботаж, замахи й політичне насильство. Якщо держава збирається вшановувати людину не просто могилою, а включенням до національного Пантеону, логічно говорити про всю її біографію та діяльність організацій, які вона очолювала.
Але так само некоректно приписувати Коновальцю все, що робили українські націоналістичні організації після його смерті. Він загинув 1938 року — за п’ять років до найкривавішої фази польсько-українського конфлікту на Волині.
З Андрієм Мельником історія не менш складна. Він був офіцером Армії УНР, соратником Коновальця, після його загибелі очолив ОУН. Після розколу організації 1940 року Мельник став керівником ОУН(м), тоді як Степан Бандера очолив інше крило.
Коли Коновальця, Мельника, Бандеру, Шухевича, ОУН різних років і УПА просто зводять до одного умовного поняття «ОУН-УПА», історична точність зникає. В Україні так можна без зайвих подробиць записати всіх у герої визвольної боротьби. У Польщі — так само легко перенести на всіх відповідальність за Волинь. Для політики обидві схеми зручні, але до нормального розбору історії вони мають небагато стосунку.
Саме тому показово, що після появи закону про Пантеон у польських заявах майже одразу виникли Бандера і Шухевич. У самому законі їхніх прізвищ немає. Там узагалі немає готового списку людей для вшанування.
Отже, поки Варшава сперечається не з уже ухваленим українським рішенням, а з тим, яке Україна теоретично може ухвалити в майбутньому.
Причину такої реакції, однак, важко зрозуміти без Волині. Для частини українців ОУН та УПА асоціюються насамперед із боротьбою за незалежність і опором радянській владі. Для поляків ті самі назви передусім пов’язані з масовими вбивствами польського цивільного населення на Волині та у Східній Галичині. Польська держава офіційно оцінює ці злочини як геноцид.
Навесні 2026 року конфлікт знову вийшов на державний рівень після того, як одна з українських військових частин отримала почесне найменування, пов’язане з «Героями УПА». У заяві польського МЗС від 29 травня це рішення назвали таким, що викликає обурення і може бути використане російською пропагандою. Цікаво, що в тому самому документі Варшава закликала не робити польсько-українські відносини «заручником складної історії».
У серпні тон став жорсткішим. Заступник міністра закордонних справ Польщі Марчин Босацький заявив, що кожна країна має право сама визначати своїх героїв, але можливе вшанування Бандери чи Шухевича в Пантеоні, на його думку, зашкодить відносинам України з Польщею та іншими європейськими державами і може створити проблеми на шляху до ЄС.
Тут уже важко говорити лише про історію. Польща має повне право домагатися пошуку своїх убитих, сперечатися з українською оцінкою ОУН і УПА та вимагати, щоб злочини проти цивільного населення не замовчували. Але коли перелік людей у майбутньому українському Пантеоні починають пов’язувати з європейською інтеграцією, історична суперечка перетворюється на цілком сучасний політичний важіль.
Списати польську позицію лише на спробу тиску теж не вийде. За політичними заявами є цілком конкретні могили, і саме вони роблять цю тему набагато складнішою.
55 людей, яких знайшли через 83 роки
З 13 липня до 7 серпня цього року українські та польські фахівці проводили ексгумації в районі колишніх сіл Острівки та Воля Островецька на Волині. За результатами робіт польського Інституту національної пам’яті, були знайдені останки 55 людей, серед яких 26 дітей. Пошуковці також виявили понад 300 особистих речей і відібрали матеріал для подальших генетичних досліджень.
За версією польського IPN, 30 серпня 1943 року Острівки та Воля Островецька були атаковані підрозділами УПА за участю мешканців сусідніх українських сіл. Польське населення вбивали, а забудову грабували та знищували. Це оцінка польської державної установи.
30 серпня 2026 року останки перепоховали на кладовищі в Острівках. Важлива деталь: це сталося не всупереч українській владі, а за її дозволом. Український інститут національної пам’яті повідомив, що дозвіл на роботи був наданий Державною міжвідомчою комісією, а в самих дослідженнях брала участь українська спеціалізована установа «Волинські старожитності». Про це йдеться в офіційному повідомленні УІНП про перепоховання 55 жертв.
Ця деталь руйнує одну з найпростіших схем, якою часто користуються в суперечках навколо Волині. Україна одночасно повертає останки Коновальця та Мельника і дозволяє шукати польських цивільних, убитих на її території. В одному випадку держава вшановує діячів власного визвольного руху, в іншому — допомагає встановлювати обставини злочинів, пов’язаних із тим самим складним періодом.
Протиріччя тут виникає лише тоді, коли історію намагаються втиснути у формулу «або герої, або злочинці». Визнання того, що польських цивільних убивали, не означає автоматичної відмови від усієї історії українського визвольного руху. Так само боротьба конкретної людини за незалежність України не може бути індульгенцією, якщо існують докази її участі у злочинах проти цивільних.
Саме тому в цій темі так важлива персональна відповідальність. Коновалець не може відповідати за події 1943 року, бо на той час його вже п’ять років не було серед живих. Але сама ця очевидна обставина не дає підстав замовчувати насильство, яке використовували очолювані ним раніше організації. Те саме правило мало б працювати щодо будь-якої іншої кандидатури для Пантеону: не колективна етикетка, а конкретна біографія, документи, рішення і вчинки.
На цьому тлі саме слово «справедливість» виявляється набагато складнішим, ніж у президентській промові. Для української держави повернення Коновальця додому може бути відновленням історичної справедливості. Для польської родини нею може бути можливість через 83 роки знайти й поховати останки дитини. Ці дві справедливості не обов’язково конфліктують між собою — конфлікт починається тоді, коли одна держава намагається побудувати власну історичну пам’ять за рахунок заперечення чужої.
Саме тому питання до майбутнього Пантеону є передусім питаннями до української влади, а не до Польщі. Чи побачимо ми повні висновки істориків щодо кандидатів, а не короткі біографії для урочистих церемоній? Чи будуть публічними аргументи тих, хто не погоджується з певним прізвищем? Наскільки реальною буде роль експертів, якщо остаточне рішення однаково ухвалюватиме парламент? І чи не почне склад Пантеону змінюватися разом із політичними більшостями?
Не менш слушне питання — чому держава ще до визначення остаточного місця створила для такого об’єкта особливий режим, який дозволяє розглядати навіть території з дуже складним історико-культурним і природоохоронним статусом. Якщо зрештою йтиметься про Лавру, пояснення «так дозволяє закон» буде явно недостатньо.
До Польщі запитання інше. Пам’ять про власних жертв і право вимагати їхнього гідного поховання не тотожні праву визначати, кого сусідня держава може вважати своїм історичним діячем. Особливо коли аргументом у цій суперечці стає членство України в ЄС. Якщо польське МЗС саме пише, що двосторонні відносини не повинні бути заручником історії, то такий принцип логічно застосовувати в обидва боки.
Тому називати Пантеон уже зараз або відновленням історичної справедливості, або грою на кістках було б передчасно. Можливо, він справді стане місцем, де Україна нарешті збере частину своєї розкиданої по Європі історії й поверне людей, які не могли бути поховані у власній державі, бо цієї держави за їхнього життя не існувало. Але цілком можливо й інше: навколо кожного нового прізвища почнеться політична боротьба, а сама влада спробує використати Пантеон як спосіб закріпити зручне для себе прочитання минулого.
Усе залежатиме від того, що станеться після красивих слів і урочистих церемоній: кого запропонують для Пантеону, що про цих людей скажуть історики, чи дозволять їм говорити про незручні факти і як голосуватиме Верховна Рада.
Тоді й стане зрозуміліше, що саме будує Україна — місце пам’яті про складну власну історію чи місце, де ця історія стане трохи зручнішою для тих, хто сьогодні має право її оформлювати.
