Після завершення холодної війни Захід, за словами експертів, неправильно інтерпретував природу росії, сприйнявши її як потенційного партнера демократичного світу. Натомість Москва зберегла імперське мислення, яке поступово привело до нової конфронтації з Заходом і війни проти України. Сьогодні, як вважає американський аналітик Браян Вітмор, саме Україна стала ключовим фактором, який здатен змінити траєкторію цієї історії.
В інтерв’ю Independence Avenue Media дослідник Євразійського центру Атлантичної ради та автор звіту «Як Захід програв епоху після холодної війни» наголошує: агресивна політика росії не є новою — вона була закладена в самій природі російської державності, а не виникла лише за Володимира путіна. Війна проти України, на його думку, лише остаточно зруйнувала ілюзії Заходу щодо можливості інтеграції Москви у західний порядок.
Вітмор також підкреслює, що без чіткої перемоги України росія навряд чи змінить свій політичний курс, а будь-які спроби “заморозити” конфлікт лише відкладатимуть новий виток протистояння.
Інтерв’ю
Марія Ульяновська, Independence Avenue Media: Давайте почнемо з того, як ви відкриваєте свій звіт. Ви пишете, що Захід піддався ілюзіям щодо російської політики і не побачив її справжньої суті. Протягом останніх трьох десятиліть багато західних уявлень про росію виявилися хибними. Якими саме були ці уявлення, що в них було неправильним і як ми опинився в цій ситуації?
Браян Вітмор, старший науковий співробітник Євразійського центру Атлантичної ради: Захід вважав, що росію можна заохотити стати державою статус-кво та інтегрувати її в міжнародний порядок, сформований після завершення холодної війни. Але росія ніколи не мала такого наміру. Натомість Захід спостерігав радше театральну виставу російської політики.
Я пояснюю це своїм студентам так: «Дивлячись на росію, легко потрапити в оману — адже там є все те саме, що й у нас: президент, парламент, суди, вибори. Але жодна з цих інституцій не функціонує так, як у нас. Їхні вибори насправді не є виборами, парламент — не є справжнім парламентом, президент фактично виконує роль імператора, а суди діють відповідно до вказівок виконавчої влади».
Отже, саме цей «театр» ввів Захід в оману — і завадив побачити справжню суть.
IAM: У звіті ви також кажете, що проблема була не в комунізмі. Чи могли б ви трохи детальніше пояснити свою позицію?
Вітмор: Понад покоління комунізм був [нашим] головним ворогом, а Радянський Союз — комуністичною загрозою. І коли комунізм розвалився, виникло відчуття, що проблему вирішено: тепер росія просто стане демократією, як і ми.
Я вважаю, що комунізм — був лише проявом російського імперіалізму ХХ століття, який має багатовікову історію. І російський імперіалізм був, є і, на мою думку, завжди буде ідеологією росії. Мені складно уявити, як вона може вийти за межі цього імперського мислення. Є відомий вислів: «російський лібералізм закінчується на українському кордоні». І саме це ми й побачили.
Але ми повільно це усвідомлювали. Ознаки були дуже, дуже, дуже рано. Я починаю цей розділ із кризи в Нарві, в Естонії, у 1993 році, коли росія намагалася підбурити етнічних росіян і російськомовне населення на сході країни до непокори.
І це був лише початок — початок дев’яностих, коли ми ще святкували перемогу демократії в росії. Вже тоді вона вела цю гру. Схожі процеси відбувалися і в Україні — не так відкрито, як тоді в Естонії, але саме тоді закладалося підґрунтя для подій, які відбулися пізніше. Ми цього не помітили. Ми це виправдовували, сприймали як частину складного переходу до демократії й вірили, що росія зрештою зміниться.
Але цього не сталося — і, ймовірно, не станеться. І саме тут, на мою думку, Захід запізнився з усвідомленням того, що росія за своєю суттю є імперською державою.
IAM: Чому, на вашу думку, Захід проігнорував події в Чечні, Молдові, Грузії, анексію Криму та першу окупацію України? Чому, як ви пишете, Захід так вперто пробачав росію?
Вітмор: Політики схильні бачити те, що вони очікують або хочуть побачити. І, на мою думку, західні політики — не лише у США, а по всьому Заходу — були глибоко зацікавлені в успіху пострадянської росії, адже це підтверджувало їхні базові цінності. Тому вони схильні були вірити в те, що відповідало їхнім уявленням, і заплющувати очі на інші сигнали.
І будьмо відвертими: росія — велика держава, з якою доводиться мати справу. Тому існувало небажання її дратувати, а також страх, що надмірний тиск може підштовхнути її до авторитаризму. Але, як показала практика, навіть без цього тиску росія все одно обрала авторитарний шлях.
І знову ж таки, багато помилок, на які я вказую, — це також помилки в аналізі, яких припускався і я сам протягом своєї кар’єри. У цьому сенсі цей звіт є не лише про прорахунки західних політиків, а й про мою власну інтелектуальну еволюцію.
IAM: Це насправді дуже цікаво, адже ви особисто були оптимістом щодо росії і навіть кажете, що вам довелося переосмислити свої погляди. Чи можете ви провести нас через цей процес? Як ви зрозуміли, що щось не так?
Вітмор: Україна відіграла в цьому ключову роль.
Я був у Москві буквально напередодні того, як опустили радянський прапор. Водночас я здобував освіту в галузі так званих радянських студій, які в західних університетах — особливо в США — мали виразний русоцентричний ухил.
Причина цього в тому, що після 1917 року багато білогвардійських істориків — тих, хто залишив російську імперію після революції та громадянської війни — інтегрувалися в західні університети й стали провідними експертами з регіону. Вони принесли із собою імперське бачення історії, яке заперечувало існування української нації та державності. Саме тому покоління студентів у Північній Америці та Західній Європі навчали, що це — російські землі.
Згодом я отримав роботу в одній західній неурядовій організації, яка відправляла молодих науковців до університетів Східної Європи для підтримки освітніх реформ. Мене направили до Одеського національного університету імені Мечникова. Це був, мабуть, найщасливіший рік у моєму житті.
У той час я також потоваришував з історикинею Мартою Дячок, канадкою українського походження, яка викладала в Києво-Могилянській академії. На той момент я мав доволі русоцентричний погляд, але саме вона допомогла мені його переосмислити.
Я вирішив орієнтуватися на факти — і це змусило мене переглянути все, чого мене вчили раніше. Я усвідомив, що мені потрібно заново вчитися: самостійно вивчати історію України, читати Сергія Плохія, зрозуміти, що всі ці країни мають власну історію і не є додатком до росії.
Це стало для мене справжнім інтелектуальним переломом.
IAM: У своєму звіті ви аналізуєте наслідки помилкової думки, що росія хоче бути демократичною державою. Нинішня адміністрація США має уявлення, що росія прагне миру, попри те, що вона продовжує війну проти України. Як, на вашу думку, це сприйняття впливає на мирний процес, який ведуть США?
Вітмор: Чинну адміністрацію певною мірою варто винести за дужки, адже вона є унікальною в багатьох аспектах. Але навіть більш традиційні адміністрації — зокрема адміністрація Джо Байдена, яка зробила чимало після 24 лютого 2022 року — все одно діяли обережно. Я називаю це «страхом перемоги»: існувало побоювання, що у разі беззаперечної перемоги України росія може вдатися до відчайдушних кроків, зокрема застосувати ядерну зброю. І росія активно підіграє цьому страху. Це частина давньої тактики КДБ, відомої як рефлексивний контроль — формування інформаційного середовища таким чином, щоб змусити опонента діяти у вигідний для тебе спосіб.
Ми спостерігали це навіть за більш традиційних адміністрацій, і, безумовно, за адміністрації Барака Обами у 2014 році. Я думаю, що помилок припускалися обидві партії. Водночас були й позитивні кроки. Білл Клінтон розширив НАТО і започаткував цей процес. Джордж Буш-молодший просував його подальше розширення на пострадянський простір і намагався надати Україні та Грузії План дій щодо членства на саміті в Бухаресті. Тож ситуація не була однозначно негативною.
[Британський історик і дипломат] Е. Г. Карр писав, що на початку ХХ століття політики не розуміли, як змінюється світ — він змінювався просто у них під ногами. І щось подібне відбулося після нашої беззаперечної перемоги в холодній війні — що зрештою й призвело до поразки в епоху після неї.
IAM: Ви також стверджуєте у звіті, що росія значною мірою причетна до занепаду ліберальних цінностей на Заході.
Вітмор: Це була цілком усвідомлена політика. Мою увагу привернув документ Кремля, опублікований у 2013 році під назвою «Володимир путін — лідер світового консерватизму». Це був звіт Центру стратегічних комунікацій — пов’язаного з Кремлем аналітичного центру, який часто використовують для просування політичних ідей. У ньому прямо зазначалося, що росія має втручатися у внутрішню політику Заходу, посилюючи розколи в суспільстві — за расовими, етнічними, мовними, гендерними чи іншими ознаками — словом, використовувати будь-які лінії поділу.
І згодом ми побачили кампанію «активних заходів», спрямовану саме на це: втручання не лише у вибори в США, а й у політичні процеси в Німеччині, Франції та референдум щодо Brexit.
Ідея полягала в тому, щоб розколоти трансатлантичний альянс — послабити єдність американців і європейців. Адже росія не може зрівнятися з колективним Заходом. Але якщо Захід розділений, на кожну країну можна впливати окремо.
Водночас я не покладав би всю відповідальність лише на росію. Значною мірою це було використання вже наявних слабкостей. Після завершення холодної війни, за відсутності стримуючого чинника, політика на Заході стала більш поверхневою, сенсаційною і навіть «ігровою». І росія навчилася ефективно грати за цими правилами.
Ще один важливий момент полягає в тому, що наприкінці холодної війни, на відміну від періоду після Другої світової, не було сформовано інклюзивного соціального контракту. Після Другої світової війни проводилася цілеспрямована політика підвищення рівня життя робітничого класу, щоб інтегрувати його в середній клас і запобігти глибокій нерівності — саме тій, що в 1930-х відкрила шлях до комунізму та фашизму.
Натомість у період після холодної війни сформувалася «економіка переможця» — гіперлібералізована, дерегульована та приватизована. Вона забезпечила значне економічне зростання, але водночас спричинила серйозну нерівність і появу соціальних груп, вразливих до популізму.
росія це зрозуміла і почала цим користуватися. путін фактично апелював до глобального скепсису щодо інституцій, падіння довіри до влади та зростання поляризації у світі.
IAM: Багато людей на Заході кажуть, що проблема у Володимирі путіні, що це «війна путіна». Ви з цим погоджуєтеся?
Вітмор: Ні, це системна проблема. путін не з’явився з нізвідки — він виріс із певного суспільства. Тут у мене часто виникають суперечки з друзями з російської опозиції та емігрантської спільноти, адже я не вважаю, що проблема зводиться лише до путіна. Як сказав Гліб Павловський, російський політичний консультант і колишній радник Кремля: «Коли путін впаде, це станеться за один день, і його замінить хтось дуже схожий на нього». І це може бути не така сама людина — це може бути хтось, хто гратиме роль ліберала і знову введе Захід в оману. Але сам імперський інстинкт нікуди не зникне.
Єдине, що може це змінити, — це беззаперечна перемога України у цій війні, яка спричинить глибоке внутрішнє потрясіння в росії. Саме тому я постійно повторюю у Вашингтоні як мантру: найкраща політика США щодо росії — це сильна політика щодо України.
Я вважаю, що росія вже втратила Україну. Хоча, на мою думку, Україна ніколи їй і не належала, росія має усвідомити, що втратила її назавжди. Україна вже інтегрується в Європу — безумовно в Європейський Союз, і я також підтримую її вступ до НАТО. Але для росії цей момент має стати шоком — поштовхом до внутрішнього очищення.
IAM: Якщо перенести цю теорію у практичну площину нинішньої політики США щодо України, росії та цієї війни, ми бачимо, що санкції проти російського енергетичного сектору тимчасово послаблені, питання заморожених російських активів фактично зникло з порядку денного, так само як і тема відповідальності за російські воєнні злочини в Україні. Чи вважаєте ви, що стратегія нинішньої адміністрації щодо завершення війни є успішною? І чи, на вашу думку, політика США має змінитися?
Вітмор: Це передбачає, що у США є стратегія, але я її не бачу. Якщо у 2028 році до влади [у США] прийде більш традиційна адміністрація, з’явиться шлях і до перемоги [України], і до притягнення винних до відповідальності. Це означатиме відновлення підтримки України на рівні попередньої адміністрації — і навіть її посилення.
Попри зменшення підтримки з боку США та тимчасове послаблення санкцій з їхнього боку (але не з боку Європи чи Канади), Україна доволі успішно діє на полі бою. У лютому вона вперше за певний час змогла просунутися вперед. Жодного прориву росії на фронті не буде. Це хибний наратив, який Кремль успішно нав’язує довірливим людям — про нібито неминучість їхньої перемоги. Це не так. Для мене це абсолютно очевидно.
Найгірший сценарій — це замороження конфлікту на нинішній лінії фронту. Для мене це абсолютно неприйнятно. Водночас я бачу шлях до перемоги, але він вимагатиме більш активної ролі Заходу. Європа має посилити підтримку — і вона вже це робить. Також критично важливі новітні військові технології, які розвиває Україна, зокрема дрони, що викликають значний інтерес у світі, зокрема після недавнього візиту президента Зеленського до країн Перської затоки.
Захід може допомогти Україні масштабувати ці розробки у великих обсягах, разом із постачанням більш традиційного озброєння. Я оцінюю перспективи цієї війни більш оптимістично, ніж багато хто. Я не поділяю наративу поразки. Хоча наразі ми, безумовно, не покращуємо ситуацію.
IAM: Чи правильно я розумію, що ви вірите в позитивну динаміку лише за умови, що Україна протримається до наступних президентських виборів, і що ви не надто оптимістичні щодо нинішньої адміністрації?
Вітмор: Я навчився ніколи не списувати українців з рахунків — вони доводили це раз за разом. Тож навіть за цієї адміністрації, думаю, Україна здатна показати сильний результат.
Українці дуже вправно діють у надзвичайно складній дипломатичній ситуації. І незалежно від ставлення до президента Зеленського, він заслуговує великої поваги за те, наскільки майстерно з цим справляється.
