Третій Спас завершує серпневий цикл українських Спасів. За новим церковним календарем його відзначають 16 серпня — наступного дня після Успіння Богородиці. У церковній традиції цього дня згадують перенесення Нерукотворного образа Ісуса Христа з Едеси до Константинополя, а в народному календарі свято пов’язалося із завершенням жнив, хлібом із нового зерна, ярмарками та наближенням осені. Сьогодні його часто називають Горіховим Спасом, хоча українська традиція знала й інші назви — Хлібний Спас, Спас на полотні та Післяуспіння.
Спецпроєкт «Українські Спаси». Частина третя.
Коли Третій Спас у 2026 році
За новоюліанським календарем, яким користується Православна церква України, Третій Спас припадає на 16 серпня.
Цього дня Церква відзначає Перенесення з Едеси до Константинополя Нерукотворного образа — Убруса — Господа Ісуса Христа. Саме ця подія, а не збирання горіхів чи випікання хліба, становить церковний зміст свята. У ПЦУ пояснюють, що 16 серпня згадують перенесення Нерукотворного образа Христа до Константинополя. Подію традиційно датують 944 роком.
За юліанським календарем ця сама церковна дата — 16 серпня — у XXI столітті відповідає 29 серпня цивільного календаря. Тому громади, які продовжують користуватися старим стилем, відзначають свято 29 серпня.
Третій Спас іде одразу після Успіння Пресвятої Богородиці, яке за новим календарем припадає на 15 серпня. Саме тому в народній традиції зустрічається ще одна назва свята — Післяуспіння.
Після завершення Спасівки та Успіння починався період весіль. У деяких місцевостях існували навіть молодіжні звичаї, пов’язані з хатами, де жили дівчата на виданні.
Що таке Нерукотворний образ
Історія свята пов’язана з одним із найвідоміших християнських переказів про зображення Ісуса Христа. За церковним переданням, правитель сирійського міста Едеси Авгар тяжко хворів. Почувши про проповідь і чудеса Ісуса, він відправив до Нього посланця з проханням прибути до Едеси та зцілити його.
Посланцем, за пізнішою традицією, був Ананія, якому також доручили створити портрет Христа. Однак написати Його обличчя він нібито не зміг. Тоді Христос умився, витер обличчя тканиною — убрусом, — і на полотні чудесним чином залишився Його лик. Саме тому образ отримав назву Нерукотворного — тобто такого, що, за церковним переданням, виник не внаслідок роботи художника.
Ця історія належить саме до церковного передання. У канонічних Євангеліях розповіді про Авгара та появу образа на тканині немає.
Але Едеса справді існувала. Це давнє місто у Верхній Месопотамії, на місці якого розташована сучасна Шанлиурфа в Туреччині.
Історичним був і правитель Авгар V. Проте розповідь про його листування з Христом відома з пізнішої християнської традиції. Найдавніші письмові версії переказу виникли вже після євангельських часів.
Тому тут важливо розділяти два рівні:
Історичний факт: у християнському світі існувало давнє шанування святині, пов’язаної з Едесою.
Церковне передання: образ Христа чудесним чином відбився на полотні й був переданий Авгарю. Таке розмежування не заперечує релігійного значення святині, але дозволяє не видавати передання за документально підтверджену подію I століття.
У X столітті Едеса перебувала під владою мусульман, тоді як Візантійська імперія прагнула отримати шановану християнську реліквію.
У 944 році образ урочисто перенесли до Константинополя — столиці Візантії. Саме пам’ять про цю подію стала церковним святом 16 серпня.
Українська церковна традиція також зберігає богослужбові тексти на цей день як пам’ять про перенесення Нерукотворного образа з Едеси до Константинополя.
Подальша доля оригінальної святині достеменно невідома.
Після захоплення Константинополя хрестоносцями 1204 року сліди багатьох візантійських реліквій губляться. Існує кілька версій щодо подальшої долі Едеського образа, але жодна з них не дозволяє беззаперечно встановити, де перебуває первісна реліквія сьогодні. Тому твердження, що конкретний сучасний образ є саме тим полотном із Едеси, скоріше не відповідає дійсності.
Чому це «Спас на полотні»
Церковна історія Нерукотворного образа пояснює одну з народних назв свята — Спас на полотні. Однак згодом церковний образ полотна переплівся з цілком земним селянським господарством.
Наприкінці літа завершували частину польових робіт, починався сезон сільських торгів і ярмарків. Серед важливих товарів було домашнє полотно – так релігійний символ тканини та господарський календар могли підсилювати одне одного.
В українській історико-етнографічній традиції назви «Третій Спас», «Горіховий Спас» і «Спас на полотні» зафіксовані поряд. Про це, зокрема, йдеться в енциклопедичному матеріалі Інституту історії України НАН України.
Чому Третій Спас називають Хлібним
Для традиційного українського села хліб був значно важливішим символом, ніж сьогодні може здатися. До другої половини серпня основні жнива вже завершувалися або наближалися до завершення. Зерно нового врожаю можна було молотити, молоти й перетворювати на борошно. Звідси й народна назва — Хлібний Спас.
До свята пекли хліб із нового зерна. Його могли нести до храму, ставити на родинний стіл і ділити між членами сім’ї. Звідси й відоме прислів’я: «Третій Спас хліба припас».
Для селянської родини це означало набагато більше, ніж святкову випічку. Врожай визначав, чи вистачить запасів до наступного літа, чи буде чим годувати худобу та чи залишиться зерно для нового посіву. Тому перший хліб із нового врожаю був природним символом завершення великого річного циклу праці.
А звідки взявся Горіховий Спас
Сьогодні саме назва «Горіховий Спас» стала чи не найвідомішою. Пояснення здається очевидним: наприкінці літа достигають горіхи, починається їх збирання та заготівля.
Проте тут є важливий нюанс. Не слід уявляти, що всі українці від Карпат до Луганщини в певний день масово йшли до лісу збирати горіхи і саме тому виникло загальноукраїнське свято. Українські етнографічні традиції значно різноманітніші.
Історико-етнографічні джерела справді фіксують назву «Горіховий Спас», але поруч із нею існували Третій Спас, Хлібний Спас, Спас на полотні та Післяуспіння. Для різних місцевостей важливішими могли бути хліб, завершення жнив, ярмарок або церковне свято.
Суспільне також зазначає, що Горіховий Спас — народна назва дня перенесення Нерукотворного образа, пов’язана з достиганням горіхів.
Горіховий Спас — одна з народних назв Третього Спаса, а не офіційна назва церковного свята.
Що несли до храму
Єдиного загальноукраїнського «кошика Третього Спаса» не існувало. алежно від місцевості та господарства люди могли приносити: хліб із нового борошна, зерно, колосся, горіхи, мед, яблука, груші, виноград й інші сезонні плоди.
Тобто кошик відображав не перелік «правильних продуктів», а реальне господарство конкретної родини.
Саме тому сучасні твердження на кшталт «на Горіховий Спас обов’язково потрібно освятити сім горіхів, хліб, мед і три яблука» не мають надійного етнографічного підґрунтя. Кількість продуктів не визначала духовного змісту свята.
Освячення плодів — це молитва подяки, а не магічний ритуал, тому можна принести хліб або плоди нового врожаю, але не слід сприймати кошик як набір предметів, кожен із яких нібито гарантує здоров’я, гроші чи захист.
Християнський зміст свята пов’язаний із Нерукотворним образом Спасителя, а не з магічними властивостями їжі.
Як святкували Третій Спас на Луганщині
На Луганщині Третій Спас природно завершував не лише церковний цикл Спасів, а й великий літній цикл робіт у полі. У записаних на Луганщині спогадах жнивний календар виглядав як ціла послідовність обрядів. Перший сніп урочисто зрізала найстарша жінка-жниварка в родині, його називали Дідухом, перев’язували поясом, несли до церкви, а потім ставили під образами. Частину зерна з цього снопа берегли до наступної сівби, додавали до першого зерна, яке везли на млин, використовували у весільних та різдвяних обрядах. Про такі звичаї жителів Луганщини розповідає дослідження видання Трибун «Від Дідуха до хлібного вінка: жнивні обряди, які берегли на Луганщині».
Особливо виразним було завершення жнив. У селі Бараниківка залишали на ниві кілька пучків незжатої пшениці. З них робили так званий вінець жнив — його могли називати «перепілкою», «козою» або «хлібною бородою». Колосся пригинали до вербової дуги, перев’язували стрічками, прикрашали квітами. Поруч на рушнику ставили хліб, мед, воду та трав’яний напій. Дівчата й молодиці ставали навколо вінця та співали жниварських пісень, а чоловіки розтирали в долонях кілька колосків і роздавали зерно присутнім, щоб його знову засіяли навколо вінця з побажанням нового врожаю.
А де ж горіхи?
Горіхи на Луганщині, звичайно, знали й збирали. Але наявні локальні свідчення значно докладніше описують зерно, жнива, снопи, хлібний вінець, млини та новий хліб, ніж якийсь окремий «горіховий» ритуал.
Що їли на Третій Спас
Після Успіння завершувався Успенський піст, тому святковий стіл уже не мав тих обмежень, які діяли на Маковія та Преображення. Головним символічним продуктом залишався хліб нового врожаю.
На столі залежно від регіону й достатку родини могли бути: свіжий хліб, пироги, коржі, мед, яблука та груші, горіхи, каші, сезонні овочі, страви з нового зерна, узвар та інші домашні напої.
Не існувало єдиного меню, затвердженого для всієї України. Тому рецепти «обов’язкової страви Горіхового Спаса», які сьогодні поширюються в інтернеті, слід сприймати критично.
Найбільш історично виправданий символ святкового столу — хліб із нового врожаю.
Що «не можна» робити на Третій Спас
Як і навколо двох попередніх Спасів, інтернет переповнений списками заборон. Нібито цього дня не можна: прибирати, працювати, шити, різати горіхи ножем, ходити до лісу без оберега, відмовляти нужденним, викидати крихти хліба, сваритися або позичати гроші.
Частина цих тверджень є народними уявленнями, частина — пізнім фольклором, а частина взагалі не має зрозумілого історичного походження. Церква не встановлює універсальної заборони на необхідну працю.
Інша річ — моральний зміст свята. Сварки, пияцтво, жорстокість чи обман не стають поганими саме на Третій Спас. Християнська етика не схвалює їх незалежно від дати.
Свято образу, хліба і пам’яті
Третій Спас завершує серпневий цикл: від маку, води й меду — до плодів саду, а від них — до зерна та нового хліба. За кожним із цих свят стояли не лише церковні події та народні обряди, а й звичайний ритм життя людей. Календар ішов разом із природою: щось цвіло, достигало, збиралося в полі, закладалося на зиму або ставало їжею на родинному столі.
Змінився спосіб життя — змінилися й самі Спаси. Більшість із нас уже не чекає завершення жнив, щоб змолоти нове зерно, не залишає останні колоски на полі й не визначає прихід осені за завершенням польових робіт. Частина обрядів залишилася лише в етнографічних записах і родинних спогадах.
Проте Маковія, Яблучний і Хлібний Спас залишаються частиною української культурної пам’яті. Особливо відчутною ця пам’ять стає для людей, які опинилися далеко від рідних міст і сіл. Знайомий рецепт, назва старого обряду чи розповідь про те, як святкували Спаса вдома, іноді зберігають зв’язок із місцем краще за будь-який календар.
Хочеться вірити, що одного серпня після деокупації Луганщини цей цикл можна буде дописати вже вдома — розповідями про те, як Маковія, Яблучний і Хлібний Спас знову святкують у Старобільську, Сватовому, Біловодську, Сіверськодонецьку, Луганську та інших містах і селах області.
Цей матеріал завершує редакційний спецпроєкт «Українські Спаси». Читайте також першу частину — про Маковія, його історію, традиції та особливості святкування на Луганщині, а також другу — про Преображення Господнє та Яблучний Спас.
