У мешканця Олешок залишилося п’ять картоплин, буряк, помідор, цибулина, кабачок… З цього він зварив борщ, додав ячної крупи, потім його матері вдалося виміняти 2,5 кілограма цукру на десять яєць. Два пішли в каструлю. «Сьогодні у нас делікатес у борщі», — це повідомлення начальниця Олешківської міської військової адміністрації Тетяна Гасаненко показала журналістам Deutsche Welle.
Так сьогодні живуть в Олешках — українському місті на окупованому росією лівому березі Дніпра, за дев’ять кілометрів від Херсона. До повномасштабної війни тут було близько 24 тисяч мешканців. Тепер, за оцінкою української влади, у самому місті залишаються приблизно дві тисячі. Серед них багато літніх, хворих, маломобільних людей і тих, хто просто не зміг залишити рідних. У прифронтових окупованих громадах навколо Олешок та Голої Пристані можуть залишатися до шести тисяч цивільних, серед них понад 180 дітей.
За чотири з половиною роки окупації місто втратило майже все, що робить звичайне життя можливим: немає стабільної електрики й газу, пальне дороге і дефіцитне, медицина ледве тримається, дороги небезпечні через міни та дрони. А головне — у людей немає їжі. Ще 25 червня Моніторингова місія ООН з прав людини повідомила, що останній продуктовий магазин в Олешках припинив регулярну роботу в січні через нестачу товарів. Кілька наступних місяців люди доїдали домашню консервацію та залежали від рідкісних приватних постачань.
Їжею стає бур’ян
Надії вдалося виїхати з Олешок разом із матір’ю наприкінці травня. Її ім’я Суспільне змінило з міркувань безпеки. До евакуації вона чотири роки жила без світла, понад рік — без газу. Тепер підтримує зв’язок із тими, хто залишився.
«З 26 травня до цього дня в Олешки не завозили продукти. Ні кілограма борошна, ні кілограма овочів, нічого», — розповіла вона.
На городах почали збирати портулак — ту саму «жирну травку», яку раніше просто виполювали. Варять лободу і щирицю. Готують на саморобних вогнищах. Іноді, каже Надія, немає навіть солі.
Влітку ще виручало те, що виросло біля будинку: картопля, помідори, кабачки, цибуля. Дехто ловив голубів і фазанів. Але город не прогодує родину нескінченно, тим більше ціле місто. До осені запаси почали вичерпуватися.
Навколо Олешок — ліс, неподалік вода. За інших обставин можна було б піти по гриби, ягоди чи рибу. Тепер люди бояться зайвий раз відходити від будинків. Околиці заміновані, над відкритою місцевістю літають дрони.
Лише у 2026 році ООН отримала повідомлення щонайменше про 29 загиблих і 54 поранених цивільних в Олешках та Голій Пристані. Багато цих випадків міжнародній місії вдалося підтвердити. Найчастіше люди гинули або діставали поранення від дронів, другою великою загрозою стали міни. 5 березня дрон убив двох цивільних, які стояли в Олешках у черзі по їжу. На початку травня інший безпілотник поранив місцевого медика, який їхав на скутері. До нього підійшов чоловік, щоб допомогти, — невдовзі стався другий удар, обидва загинули. Цивільні опинилися в пастці на території, яку контролює росія, і сама дорога по їжу стала смертельно небезпечною.
2 червня чотири цивільні автомобілі спробували завезти в місто продукти та гуманітарну допомогу. На в’їзді в Олешки колона підірвалася на міні. ООН підтвердила загибель одного чоловіка і поранення ще трьох.
Тому навіть той, у кого є машина, продукти й бажання допомогти, мусить спершу вирішити, чи готовий ризикувати життям заради дороги до міста.
Біля Олешківської лікарні виник маленький стихійний ринок. «Українська правда» наводить ціни зі слів місцевих: десяток яєць — до 800 гривень, кілограм картоплі чи цибулі — до 500, кабачок — 250, помідори — 200, перець і морква — по 75 гривень за штуку.
Один чоловік виніс до лікарні кабачки й почав роздавати їх безплатно. Знайомий запитав, скільки вони коштують. Коли почув, що нічого, заплакав.
Є й люди, які ризикують ходити по продукти до Раденська. Це понад двадцять кілометрів, приблизно п’ять годин дороги в один бік. Одна мешканка Олешок розповіла журналістам, що до села доїхала велосипедом, а назад ішла пішки. На себе навантажила майже 85 кілограмів: мішок крупи, п’ять кілограмів картоплі, цибулю, капусту, перець, макарони та інші покупки. Вона несла це не для себе однієї — на три сім’ї. Повернувшись, жінка написала, що ледве приходить до тями. І майже одразу додала, що доведеться йти ще раз: того, що принесла, мало.
Ось так зараз виглядає життя в Олешках. Ці люди не сидять склавши руки: вони вирощують усе, що ще можна виростити, діляться їжею, шукають її в сусідніх селах, допомагають старим. Вони тримаються за нормальне життя з тією впертістю, яку легко назвати «незламністю», коли сам перебуваєш у безпеці. В цьому контексті “незламність” – не просто “красиве” слово, яке за роки війни в багато кого з нас вже викликає огиду. Це просто необхідність дожити до завтра, не залежно від політичних поглядів, трендів чи показної підтримки когось з влади.
Хліб через фронт
Звісно, Україна намагається дістатися до своїх людей з іншого берега. Коли наземна доставка стала майже неможливою, продукти почали намагатися перекидати дронами. За даними Херсонської ОВА, такі рейси військові системно проводять із березня.
27 вересня стало відомо про одну з найбільших операцій. Українські військові доставили безпосередньо в Олешки близько чотирьох тонн продуктів, розподіливши вантаж на 100 заздалегідь визначених точках міста. Дані голови Херсонської ОВА Олександра Прокудіна підтвердили Суспільному в 34-й окремій бригаді морської піхоти. У пакунках були хліб, борошно, дріжджі, крупи, консерви, масло, печиво та хлібці.
Але цифра «чотири тонни» приховує те, як саме ця їжа потрапляє до людей: більшість дронів може перенести лише 10–20 кілограмів. Найбільші — близько 50. Отже, чотири тонни — це сотні окремих рейсів через прифронтову зону. Уночі над Дніпром одночасно працювала велика кількість техніки. До операції залучили морських піхотинців, Національну гвардію, прикордонників та інші підрозділи.
Кожен такий виліт — зовсім невеликий вантаж: хліб, пакет крупи, борошно, кілька банок консервів. Але для людини, яка тижнями голодує, ці десять чи двадцять кілограмів можуть не дати померти страшною смертю.
Прокудін також заявив, що російські військові намагаються збивати дрони з провізією, забирають знайдені пакунки, а мешканців переслідують за отримання української допомоги.
У цій історії є щось майже нестерпно абсурдне — Українська держава і військові змушені проводити фактично бойову логістичну операцію, щоб передати українцям у власному місті борошно, масло й хліб. І про цей героїзм українців варто знати кожному з наших “партнерів”, які звикли дивитись на війну як на черговий епізод гостросюжетного серіалу з Netflix.
Українські військові доставляють продукти жителям окупованих Олешок дронами. Під час операції до міста переправили близько чотирьох тонн їжі та розподілили вантаж на ста точках. Відео: Херсонська ОВА.
Страшне відбувається й з медициною. Волонтерка Естер Вратарьова розповідала Суспільному, що тяжкохворих і поранених іноді доводиться доправляти до лікарні на садових тачках.
ООН ще в червні фіксувала, що швидкі перестали приїжджати до будинків, а медична допомога залишилася фактично лише для невідкладних випадків. Чотирьох поранених потрібно було вивезти з Олешківської лікарні до Скадовська. Зробити цього не змогли. Один пацієнт помер, не дочекавшись транспортування.
Human Rights Watch записала історію 65-річного чоловіка, який наступив на міну. Йому перебило артерію. Сусіди намагалися зупинити кровотечу турнікетом, російські окупанти дали знеболювальне, але швидка не могла дістатися. Везти пораненого самотужки люди теж боялися через дрони. Приблизно через дві години чоловік помер від втрати крові.
Донька 84-річної мешканки Олешок, якій вдалося виїхати у травні, розповіла HRW, що була вражена тим, наскільки схудла мати. Коли в місто потрапляло трохи їжі, її розбирали майже одразу. Літні люди часто просто не встигали.
До осені допомоги почала просити вже сама лікарня. За свідченнями, які зібрала «Українська правда», там майже немає ліків та антибіотиків, бракує обладнання й пального. Генератор запускають раз на кілька днів. Волонтерка Ксенія Архіпова розповідала, що місцевих просять приносити крупи й каші, щоб хоча б раз на день годувати лежачих хворих, зокрема людей після ампутацій. І Люди несуть, не дивлячись на те, що самі давно втратили можливість нормально харчуватись.
Але взаємодопомога не може замінити державні й міжнародні механізми порятунку людей.
Достеменно невідомо, скільки людей уже померли саме через голод, виснаження або відсутність медичної допомоги.
Є свідчення про поховання у дворах і на городах, про тіла, які довго не могли забрати з вулиць. Співрозмовники «Української правди» розповідали, що після пошкодження моргу померлих перенесли до підвалу одного з лікарняних корпусів, а деякі тіла перебувають там із травня. Без доступу до міста незалежно перевірити ці розповіді неможливо.
Тих, хто ще може врятуватися, Україна намагається вивезти.
16 вересня Дмитро Лубінець повідомив, що його Офіс отримав 176 звернень щодо гуманітарної ситуації на окупованій Херсонщині. Дані 358 людей, які терміново потребують допомоги, щоб залишити окуповану територію, вже перевірили.
За словами омбудсмана, список на евакуацію сформували. Українська сторона відпрацювала із Силами безпеки та оборони можливість режиму тиші. Міжнародний комітет Червоного Хреста був готовий долучитися відповідно до свого мандата. Після переговорів, заявив Лубінець, російська сторона перестала підтверджувати готовність провести операцію.
Частина мешканців намагаються вибратися самотужки: Лубінець розповідав про людей, які виходять через заміновані поля, розуміючи, що можуть підірватися або потрапити під дрон. Фактично, люди вимушені обирати між шансом пройти мінне поле та голодом.
росія вже залишала Олешки без допомоги
Те, що відбувається зараз, боляче нагадує іншу катастрофу: 6 червня 2023 року після руйнування Каховської ГЕС вода затопила близько 90% Олешок. Human Rights Watch записала історію 61-річної Тані. Коли вода почала швидко прибувати, вона піднялася на горище й просиділа там шість годин. Знайомий нарешті дістався до будинку гумовим човном, і жінці довелося плисти до нього просто з вікна. Двох маленьких собак вона врятувати не змогла.
Мешканці тоді розповідали HRW, що російські військові розвертали людей на блокпостах і не пропускали волонтерів із водою та їжею.
13 червня гуманітарна координаторка ООН Деніз Браун оприлюднила заяву: човни, співробітники й матеріали ООН готові до відправлення на лівий берег, зокрема в Олешки. рф не надала гарантій безпеки, необхідних для переправи через лінію фронту.
18 червня ООН повідомила, що уряд країни-окупанта відхилив її звернення щодо доступу до територій під російським військовим контролем.
У 2023 році в ООН були човни, люди й гуманітарні вантажі, але росія не дала їм дістатися до окупованого лівобережжя. Через три роки міжнародні структури знову обмежуються заявами про необхідність гуманітарного доступу й безпечної евакуації, фактично чекаючи, поки окупанти погодяться пропустити допомогу до людей, яких самі ж тримають в ізоляції.
25 вересня 2026 року Комісар Ради Європи з прав людини Майкл О’Флаерті заявив про стрімке погіршення гуманітарної ситуації в Олешках. Він говорив про цивільних, серед яких є діти, без достатньої кількості їжі, ліків, медичної допомоги, води та електрики, і закликав забезпечити гуманітарний доступ та безпечну евакуацію. Ці слова правильні й саме це давно потрібно зробити. Але Олешки окуповані росією.
Саме росія контролює територію, на якій залишаються ці люди. Саме на ній як на окупаційній державі лежить обов’язок забезпечувати цивільних їжею та медичною допомогою і допускати гуманітарні операції, коли населення не може забезпечити себе самостійно. Це норма міжнародного гуманітарного права.
Україна може перекинути через фронт чотири тонни продуктів, може зібрати поіменно людей, яких треба евакуювати. Може домовитися з Червоним Хрестом і підготувати режим тиші. Але забрати своїх громадян із міста, яке контролює росія, без згоди, або повного винищення окупантів поки не виходить.
Тому в Олешках усе й далі залежить від того, що встиг вирости город, що приніс сусід, чи вистачить сил дійти до Раденська і чи долетить черговий дрон із продуктами.
Читайте також: Як країна-окупант провела «вибори» на Луганщині: постфактум
