Джордж Орвелл написав роман-антиутопію «1984» у 1948 році. Минуло майже вісім десятиліть. Змінилися держави, технології та війни. Але деякі речі з його роману сьогодні впізнаються без особливих пояснень.
Орвелл дуже точно описав механізми, які можуть виникати навколо влади, війни й суспільства: двоємислення, зміну значення слів, поділ інформації на «правильну» і «неправильну», образ постійного ворога, самоцензуру та небажання помічати незручні факти.
Частину цих механізмів сьогодні можна побачити й в Україні. Саме про них піде мова. У цьому матеріалі я порівняю вигадану Орвеллом Океанію із сучасною Україною часів Зеленського не для того, щоб назвати нашу державу диктатурою, а щоб спробувати відповісти на просте запитання: чи не починаємо ми повторювати окремі моделі, про які письменник попереджав майже 80 років тому?
Двоємислення: коли дві протилежні речі одночасно правильні
Одне з головних понять роману «1984» — doublethink, або двоємислення. Його суть проста: людина приймає дві суперечливі думки й не бачить у цьому проблеми. В академічному вступі до «1984» на сайті Orwell Foundation двоємислення визначене як здатність одночасно тримати у свідомості два суперечливі переконання і приймати обидва.
У політиці це зустрічається постійно:
- Ми за боротьбу з корупцією. Але конкретне антикорупційне розслідування «може нашкодити країні».
- Ми за свободу слова. Але певну думку «краще зараз не озвучувати».
- Ми проти пропаганди. Але охоче поширюємо неперевірену інформацію, якщо вона нам подобається.
- Ми вимагаємо прозорості від інших. Але готові пробачити непрозорість «своїм», якщо вважаємо їх правильними людьми.
У цьому і є сила двоємислення. Людині навіть не обов’язково брехати. Вона може щиро вірити в обидві речі.
Найнебезпечніше те, що двоємислення працює майже непомітно.
Людина перестає ставити собі просте запитання: «Чи не суперечу я сам собі?» Саме з цього, на думку Орвелла, і починається втрата критичного мислення.
Українське «не на часі»
За роки великої війни в Україні фактично виникла універсальна формула: «Не на часі». Спочатку вона була зрозумілою: коли росія атакувала Україну й почала повномасштабну війну, вимога суспільної мобілізації та обмеження певної інформації були природними. З часом фраза «не на часі» стала універсальною “затичкою” та використовується майже всюди.
Корупція? – Не на часі розгойдувати ситуацію.
Критика посадовців? – Треба думати про єдність, зараз це не на часі – розберемося після війни.
Проблеми мобілізації? – Цим скористається російська пропаганда, зміни не на часі.
Проблеми в державних установах? – Спочатку перемога, потім розберемося – зараз не на часі.
Кожен окремий аргумент може й має сенс тут і зараз. Але проблема виникає тоді, коли типовими “не на часі” можна закривати майже будь-яку дискусію. Бо війна не скасовує корупцію, не робить чиновника безпомилковим. Не перетворює критику на зраду. І не позбавляє громадянина права запитувати, що робить держава.
Згадаємо історію навколо НАБУ і САП у липні 2025 року. Парламент тоді ухвалив законодавчі зміни, які посилювали контроль генерального прокурора над антикорупційними органами. Президент Зеленський швидко підписав закон. Влада пояснювала свої дії, серед іншого, необхідністю очищення системи від російського впливу.
Але багато українців побачили зовсім інше: спробу обмежити незалежність структур, які мають розслідувати корупцію у владі. І люди вийшли на вулиці. Reuters назвав ці виступи першими значними вуличними протестами від початку повномасштабної війни. Після суспільної та міжнародної реакції Зеленський змінив позицію і подав законопроєкт про відновлення незалежності НАБУ та САП. Подібні дискусії виникають і навколо інших рішень влади. Вони щоразу ставлять перед суспільством одне й те саме запитання: де проходить межа між необхідними рішеннями воєнного часу і правом громадян відкрито їх критикувати?
Сьогодні Україну поки ще не можна назвати Океанією з роману Орвелла. У країні є люди, які виходять на протести, журналісти, які ставлять незручні запитання, і суспільство, здатне змушувати владу переглядати свої рішення. Водночас не варто забувати, що масові протести також можуть ставати об’єктом політичного впливу й інформаційних технологій. Сам факт їхнього існування ще не означає повної свободи суспільних процесів. Детальніше про механіку впливу та керування суспільною думкою я писав у циклі «Маніпуляція свідомістю».
Але Орвелл попереджав не лише про диктатуру. Він попереджав про звички, які з’являються задовго до неї. І якщо фраза «не на часі» одного дня стане універсальною відповіддю на будь-яку критику, це вже буде проблемою незалежно від того, хто перебуває при владі.
Єдина інформаційна політика
Ще одна очевидна паралель — інформація. 19 березня 2022 року указом президента було введене в дію рішення РНБО щодо єдиної інформаційної політики в умовах воєнного стану. У документі прямо сказано, що така політика є пріоритетним питанням національної безпеки. Для загальнонаціональних інформаційних телеканалів була створена спільна платформа — телемарафон. У березні 2022 року це рішення мало зрозумілу логіку.
Але минули роки ійу суспільстві виникло просте питання: чи має екстрений механізм 2022 року залишатися нормою у 2026-му?
Reporters Without Borders ще раніше закликала українську владу припинити телемарафон, вважаючи, що телеканали вже здатні самостійно протистояти російській пропаганді та зберігати редакційну незалежність.
І тут знову немає простої відповіді «добре» або «погано». Проблема, на мою думку, в іншому. Будь-який тимчасовий механізм влади з часом ризикує стати постійним просто тому, що до нього всі звикли. Саме такі речі Орвелл помічав особливо добре.
Міністерство правди не обов’язково має брехати
Орвеллівське Міністерство правди часто сприймають надто буквально, ніби його робота — просто вигадувати брехню.
Але контролювати картину світу можна й значно простіше. Не потрібно вигадувати подію – можна одну подію показувати цілий день, другу — згадати один раз, третю — подати з потрібним поясненням. А четверту — взагалі не обговорювати. Усі окремі повідомлення можуть бути правдивими, а загальна картина — викривленою. Це стосується не лише України і навіть не лише держав. Так само працюють телеканали, політичні штаби, Telegram-канали, Facebook, YouTube, TikTok та алгоритми рекомендацій.
Сучасне «Міністерство правди» взагалі може не мати офісу, а керувати ним може не чиновник. Його функцію частково виконують алгоритми, які показують людині саме те, на що вона найімовірніше відреагує.
У результаті двоє громадян однієї країни можуть щодня дивитися на ту саму війну, ту саму владу і ті самі події — але фактично жити в різних інформаційних світах.
Орвелл такого передбачити не міг, у цьому сенсі реальність пішла навіть далі за його роман.
Новомова: назвати неприємне приємним словом
Ще один винахід Орвелла — новомова. В романі «1984» мова поступово спрощується, щоб звузити саму можливість небезпечного мислення.
У реальному житті все працює м’якше. Політики просто підбирають слова, які змінюють наше ставлення до події:
- Провал стає «викликом»;
- Скорочення — «оптимізацією»;
- Контроль — «координацією»;
- Непопулярне рішення — «необхідним кроком»;
- Помилка — «складною ситуацією»;
- Обмеження — «посиленням безпеки».
Знайомо? Це не український винахід. Так говорить політика по всьому світу.
Орвелл у своєму есе «Politics and the English Language» писав, що політична мова часто створюється для того, щоб брехня здавалася правдою, убивство — поважною справою, а звичайному вітру надавалася видимість чогось міцного й реального. Він застерігав: що більше влада ховає зміст за красивими словами, то важче суспільству зрозуміти, що відбувається насправді.
«Свій» може робити те, за що ми засуджуємо «чужого»
У своєму есе «Notes on Nationalism» Джордж Орвелл описував простий психологічний механізм: люди часто по-різному оцінюють однакові вчинки залежно від того, хто їх зробив.
- Наші — шукають компроміс. Їхні — здають інтереси.
- Наші — ведуть інформаційну боротьбу. Їхні — займаються пропагандою.
- Наш чиновник — припустився помилки. Чужий — показав свою справжню сутність.
- Наш політик — змінив позицію через нові обставини. Політичний опонент — просто збрехав.
Цей механізм не залежить від країни, партії чи політичних поглядів. Він універсальний.
Орвелл застерігав: коли політична прихильність стає важливішою за факти, людина перестає бачити реальність такою, якою вона є.
Для України ця думка особливо актуальна. Під час війни природно підтримувати свою державу, але у внутрішній політиці така логіка може бути небезпечною.
Чиновник не перестає бути чиновником лише тому, що він українець. Політик не стає правим автоматично лише тому, що його критикує росія. І якщо російська пропаганда використовує реальну українську проблему, сама проблема від цього не зникає.
Самоцензура може бути сильнішою за заборону
Ще цікавіше те, що Орвелл писав й про свободу преси. У передмові до «Колгоспу тварин», яка пізніше стала відомою як «The Freedom of the Press», він звертав увагу не лише на державну цензуру. Його хвилювала ситуація, коли непопулярну думку не потрібно забороняти. Люди самі не хочуть її чути, редактори бояться реакції влади чи суспільства, а автор думає, чи варто взагалі порушувати інтуїтивно табуйовану тему.
Для України цей механізм добре знайомий й особливо відчувається після початку війни. Перед публікацією складної теми, або при публічному обговоренні, людина може думати не лише «Це точно правда?», а й «Що про мене скажуть?». Чи не назвуть мене зрадником?, «Чи не підхопить це російська пропаганда?», «Чи варто зараз про це писати?»…
І ось тут проходить тонка межа. Відповідальність під час війни звісно потрібна. Але самоцензура через страх суспільної реакції — уже інша річ. Freedom House у своєму звіті про Україну також звертала увагу, що війна, поляризація та відповідальність за колабораціонізм можуть сприяти самоцензурі під час обговорення чутливих тем. Це не означає, що в Україні немає свободи слова.
Це означає, що свободу слова можна обмежити не лише законом, Іноді достатньо атмосфери.
Україна — не «Океанія»
У 2026 році Україна посіла 55-те місце зі 180 країн у світовому індексі свободи преси Reporters Without Borders. Це на сім позицій вище, ніж роком раніше.
RSF називає український медіаринок різноманітним і стійким та окремо відзначає роботу незалежних редакцій і журналістських розслідувань. Водночас організація говорить про посилення ролі держави у медіасфері, обмеження доступу до інформації та випадки тиску на журналістів.
У росії, з якою Україна воює, ситуація принципово інша. У рейтингу RSF за 2026 рік росія перебуває на 172-му місці зі 180. Майже всі незалежні медіа там заблоковані, заборонені, оголошені «іноземними агентами» або «небажаними організаціями». За так звану неправдиву інформацію про російську армію можна отримати до 15 років ув’язнення.
Ось це вже значно ближче до Орвелла. Порівнювати Україну і росію як дві однакові системи поки немає фактичних підстав, але з цього не випливає, що Україні можна не дивитися на себе критично.
І будемо чесними: іноді, читаючи окремі законопроєкти чи спостерігаючи за рішеннями влади, ловиш себе на думці, що десь ти вже це бачив… Але поставимо три крапки. Самоцензура — вона така.
Найбільша небезпека — звикнути
Орвеллівський світ не починається з Великого Брата на екрані, він починається з маленьких поступок. Коли незручну інформацію краще відкласти, коли правильність думки залежить від того, хто її висловив. Коли політичне рішення не потрібно пояснювати, бо «зараз війна»….
Коли критику спочатку перевіряють на патріотичність, а вже потім — на правдивість. Коли вчорашню позицію змінюють, але удають що вона ніколи й не була іншою.
Коли людина бачить суперечність — і вирішує її не помічати. Ось тут починається двоємислення. І для нього не потрібне Міністерство правди, ми чудово можемо створювати його самі.
Тож чи справді Орвелл описав сучасну Україну?
Сьогодні, вважаю, відповідь здебільшого ні.
Але він описав механізми, від яких Україна не має імунітету. Жодна країна його не має, особливо країна, яка багато років живе у стані війни. Війна вимагає таємниць, обмежень, інформаційної безпеки. Іноді вона справді вимагає мовчання.
Але війна не повинна вимагати відмови від критичного мислення. Україна воює з росією не лише за землю. Вона воює за право самій визначати своє майбутнє і залишатися частиною демократичного світу.
Питання до влади не послаблюють державу, якщо вони ґрунтуються на фактах. Навпаки, саме вони допомагають державі залишатися сильною.
А здатність сказати «наші теж можуть помилятися» — це не зрада. Це, можливо, найкращий захист від двоємислення.
Бо справжня протилежність орвеллівському світу — не держава, у якій влада ніколи не помиляється. Такої держави не існує. Справжня протилежність — країна, де влада може помилятися, громадянин може відкрито про це сказати, журналіст може поставити незручне запитання, а критика не стає автоматично «роботою на ворога».
