У Луганську в нас залишилися домівки — квартири й будинки, з адресами, документами, меблями, фотографіями на стінах. Десь там досі стоять наші шафи. Можливо, у них уже нишпорить якийсь російський «визволитель», а може, й шаф давно немає. Після Луганська був Сіверськодонецьк. Там знову довелося обживатися, облаштовувати побут, починати життя практично з нуля. А потім росія прийшла й туди.
Тепер ми живемо там, де знайшли прихисток. Працюємо, сплачуємо податки, винаймаємо житло. Як і тисячі наших читачів.
І знаєте, що найцікавіше? З погляду державної статистики ми, мабуть, уже цілком успішно інтегрувалися. Ось тільки за дванадцять років ми двічі втратили дім і досі платимо за чуже житло.
Тому, коли чиновники вкотре розповідають про «успішну інтеграцію ВПО», іноді хочеться запхати їм ці слова назад у презентацію.
Бо таких «успішно інтегрованих», як ми, — тисячі. І далеко не всі вони мають куди повернутися.
Скільки квартир у 41 тисячі переселенців
13 лютого 2026 року міністр соціальної політики Денис Улютін повідомив, що житловими програмами міністерства планують охопити понад 41 тисячу ВПО. На це передбачено 5,4 млрд гривень. Гарна цифра, особливо для заголовка.
Тільки квартир у ній значно менше, ніж можна подумати.
Міністерство рахує разом іпотечні програми, ремонт місць тимчасового проживання, підтримане проживання для людей старшого віку та людей з інвалідністю, соціальну оренду. Усе це потрібні речі. Людині, яка залишилася без даху над головою, байдуже до юридичних тонкощів житлової політики — їй треба десь ночувати вже сьогодні. І добре, коли держава може допомогти.
Але між відремонтованою кімнатою в гуртожитку й власною квартирою є певна різниця. Як і між 41 тисячею людей, яких планують охопити різними програмами, та 41 тисячею людей, чиє житлове питання буде вирішено.
Уряд охоче розповідає, скільки коштів виділив і скількох переселенців підтримав. Значно складніше знайти відповідь, скільки людей залишаються без іншого придатного житла після втрати доступу до власного на окупованих територіях.
У перевірених нами офіційних повідомленнях такої зведеної оцінки немає, принаймні публічно влада не показує загальної картини, з якої було б зрозуміло, скільки років і яких коштів потребує розв’язання проблеми.
У січні Верховна Рада ухвалила закон №4751-IX «Про основні засади житлової політики». Він передбачає створення єдиної житлової інформаційної системи, облік потреб та планування державних програм. Тобто необхідність нарешті всіх порахувати законодавці визнали, щоправда, на це знадобилося майже дванадцять років
Коли ти вже заможний. Але лише для Пенсійного фонду
Є ще одна особливість державної підтримки: переселенець може заробляти достатньо, щоб втратити право на допомогу, але недостатньо, щоб придбати житло.
У 2026 році для продовження допомоги на проживання ВПО за загальним правилом діє дохідний поріг 10 380 гривень на одного члена сім’ї. Є винятки для окремих категорій, про які пояснює Пенсійний фонд.
Уявімо подружжя без дітей. На двох заробляють 24 тисячі гривень. Якщо до них застосовується загальний критерій і немає інших підстав для продовження виплат, дохід перевищує встановлену межу. З цих 24 тисяч дванадцять іде на оренду, залишається стільки ж на двох — з комуналкою, продуктами, ліками та всіма іншими радощами життя. Багате життя, нічого не скажеш.
Тепер запропонуймо їм пільгову іпотеку. У банку подивляться на доходи, майбутні платежі й цілком можуть вирішити, що кредит ця родина не потягне.
Виходить цікаво: ти вже можеш обходитися без допомоги, але ще не можеш дозволити собі власне житло.
Звісно, існує субсидія на найм житла для ВПО, але отримують її за окремими умовами, а не всі переселенці, які винаймають квартиру.
Отак людина й опиняється десь між соціальною допомогою та банківською іпотекою: одну вже не дають, другу ще не погоджують. Жити між ними можна роками. Перевірено не однією тисячею родин переселенців.
Два мільйони на житло. Не для кожного
З житловими ваучерами історія інша: тут держава справді дає гроші на придбання квартири чи будинку, а не пропонує позичити їх у банку. Програму запровадили постановою Кабміну №1176 від 22 вересня 2025 року. Розмір ваучера — два мільйони гривень.
Але на першому етапі право на нього отримали лише визначені категорії ВПО з ТОТ: учасники бойових дій та особи з інвалідністю внаслідок війни, які відповідають решті умов програми.
Першочерговість для ветеранів цілком зрозуміла. Але…
Уявімо двох сусідів із Сіверськодонецька. Один — ветеран, інша — вчителька. Обидва втратили доступ до квартир через окупацію. Ветеран за відповідного статусу може претендувати на два мільйони гривень, а вчителька без передбаченого програмою статусу — ні.
Звісно, сперечатися тут потрібно не про те, чому допомагають ветерану. Питання в іншому — що держава пропонує його сусідці? Чекати наступної програми? А якщо вона до неї просто не доживе?
Тепер подивімося, як працює сама ваучерна програма. За офіційними даними на 3 липня, житло придбали 3 228 родин, із них понад 1 200 — з Луганщини. І це справді добра новина. Тисячі людей отримали можливість почати життя у власних квартирах.
А тепер решта цифр із того самого повідомлення: понад 42 тисячі заяв на ваучери, більше ніж 38 тисяч погоджені місцевими комісіями. На першому етапі фінансування передбачили для 3 296 заяв на 6,59 млрд гривень. До речі, погодження комісії — це ще не отримані гроші. І навіть виділені кошти не означають, що угоду купівлі-продажу вже уклали.
Та головне навіть не це: людей, які не мають необхідного статусу, серед заявників просто немає. Не тому, що вони вже забезпечені житлом. Їм просто не дозволяють подаватися за чинними умовами програми.
І скільки таких ВПО станом на зараз? Думаєте, їх хтось хоча б порахував, звів красиву табличку, підготував презентацію, показав потужні цифри партнерам? Ми пошукали цю статистику у відкритих урядових звітах. І не знайшли.
Мабуть, цифра тих, кому досі нічим допомогти, для презентацій не така приваблива.
На Луганщині квартиру можна виграти
Луганська ОВА та міські військові адміністрації запустили житлові програми з компенсацією до 99,99% основної суми кредиту. Допомога величезна. От тільки її ще треба виграти.
24 вересня очільник Луганської ОВА Олексій Харченко повідомив про 350 млн гривень на 100 з гаком кредитів. Для області, звідки через окупацію виїхали сотні тисяч людей. Програма охоплює визначених ВПО з чотирьох районів Луганщини. Компенсація 99,99% передбачена для окремих пільгових категорій, а решті допущених учасників кредити надають за залишковим принципом. Переможців визначає комп’ютерне жеребкування. У Сіверськодонецькій громаді для ВПО віком від 60 років діє схожа програма. Свої програми мають також Лисичанська та Кремінська громади.
Місцевій владі, звісно, треба подякувати хоч за таку примарну можливість. Але шанси переселенця знову мати власний дім чомусь звелися до відповідності купі вимог, критеріїв та банального везіння.
Це як лотерейка на холодильник часів перебудови: одні заздрять, інші б’ються, а щасливці тихенько мовчать, щоб не наврочити.
Рахунок росії вже виставили, але поки що не за всіх
Є в історії з двомільйонними ваучерами одна важлива деталь. Постанова №1176 передбачає, що отримувач допомоги відступає державі право вимоги до росії щодо відшкодування шкоди, завданої внутрішнім переміщенням із ТОТ, у межах отриманої суми.
Тобто держава дає людині гроші на житло зараз, а рахунок росії виставлятиме вже сама.
Чи вдасться колись стягнути ці гроші з агресора? Невідомо. Але підхід правильний: людина не повинна чекати, поки росія раптом розщедриться й вирішить заплатити за скоєне. І головне — цей механізм уже існує. Держава знайшла спосіб допомогти людям, не чекаючи репарацій.
Залишилося знайти гроші й політичну волю, щоб допомога дісталася й решті переселенців. Бо виходить, що виставити рахунок росії ми вже навчилися, а от порахувати всіх, кому вона зруйнувала життя, — досі ні.
Захисників ВПО багато, а результатів не дуже
Із захисниками переселенців у владі дефіциту немає. Одні пишуть закони, другі запускають програми, треті розповідають, скільки вже зроблено. Прізвища знайомі, звіти регулярні. А квартир у людей від цього більше не стає.
Олена Шуляк і європейські правила
У січні Верховна Рада ухвалила новий закон про житлову політику №4751-IX. Одна з його головних авторок, депутатка від «Слуги народу» Олена Шуляк, оголосила про перехід на європейські правила.
Замість старих квартирних черг українцям пропонують доступне житло та соціальну оренду. Причому Шуляк пояснює: хто має гроші — може купувати житло на пільгових умовах, хто не має — орендувати соціальне. Чудово. Тільки є маленька подробиця, про яку в переможних заголовках згадують не так охоче.
Конкретні правила соціальної оренди, зокрема кому, на яких умовах і в якій черзі надаватимуть житло, ще має визначити окремий закон. Його ухвалення заплановане на перший квартал 2027 року, а сам соціальний житловий фонд ще потрібно створювати й наповнювати квартирами. Виходить, європейські правила вже оголосили, а коли переселенець зможе за ними отримати житло — поки невідомо.
І тут до Шуляк як очільниці профільного парламентського комітету є цілком конкретне запитання: скільки соціальних квартир реально буде доступно переселенцям і коли? Ой, ні. Запитання, звісно, риторичне. Попереду ще десяток партійних з’їздів, кілька сотень обговорень, круглих столів і кава-брейків. Потім парламент, погодження, міжнародні партнери, нові презентації. І так по колу.
Знаєте той вислів: «У самурая немає мети — є тільки шлях»?
Схоже, наші житлові реформатори теж його полюбили. Рух є, процес іде, звіти пишуться. А квартири? Ну, квартири — це вже кінцева мета. А в самурая, як відомо, її немає.
Максим Ткаченко і нескінченна боротьба за ВПО
З Максимом Ткаченком історія цікавіша. Народний депутат від «Слуги народу», голова робочої групи парламентської ТСК із питань житла для ВПО, регулярно порушує проблеми переселенців.
У вересні 2025 року він говорив про пошук додаткових 2–3 млрд гривень на житлові програми. Серед можливих джерел називав залишки місцевих бюджетів, зокрема громад Луганщини й Донеччини.
Минув майже рік. 25 серпня 2026-го депутат заявив про необхідність сформувати цілісну державну політику щодо ВПО та запустити Реєстр житла для переселенців.
Тобто після семи років роботи нинішнього скликання Верховної Ради представник парламентської більшості все ще говорить, що цілісну політику потрібно сформувати. Іронія тут навіть не потребує авторського коментаря про самурая.
До честі Ткаченка, він не лише роздає інтерв’ю. Депутат є серед ініціаторів законопроєкту №15335, який Рада 15 вересня підтримала в першому читанні. Ми вже докладно розбирали цей документ. Він усуває юридичну перешкоду для іпотеки на житло, придбане за ваучер разом із банківським кредитом. Корисна річ, але нових двох мільйонів людям не дає, кількості ваучерів не збільшує і кола отримувачів не розширює.
Натомість у ГО «ВПО України», співзасновником якої є Ткаченко, після голосування заговорили про нові можливості для переселенців отримати власне житло. Формально не збрехали: для тих, хто вже має право на ваучер, можливостей справді побільшає. Тільки для людини без ваучера після цього голосування не змінилося нічого.
Політик, який представляє владу, не може нескінченно будувати репутацію на вимогах до цієї ж влади. Тим більше коли кожна технічна поправка стає приводом відзвітувати про чергове досягнення, а цілісну політику все ще тільки збираються створювати.
Кулеба, Безгін і 72 мільярди, яких немає
У грудні 2025 року тодішній віцепрем’єр Олексій Кулеба разом із керівництвом Луганської ОВА урочисто вручав символічні ключі від квартир. За програмою житло придбали 176 родин. Квіти, фотографії, щасливі новосели — усе як годиться.
У липні міністри змінилися, а 1 жовтня новий очільник профільного відомства Віталій Безгін розповів «Інтерфакс-Україна» дещо менш святкове: в Україні 4,6 мільйона зареєстрованих ВПО, а повного обліку їхніх потреб держава досі не має. На фінансування вже поданих заявок на житлові ваучери у 2027 році потрібно близько 72 млрд гривень. А в загальному фонді бюджету, за словами міністра, на це — «нуль». Сподіваються на міжнародних партнерів.
І це ще без цивільних переселенців, яким чинна ваучерна програма взагалі недоступна. Ось тепер картина трохи повніша. Ключі вручили, фотографії зробили, про успіхи відзвітували. А потім з’ясувалося, що грошей на вже сформовану чергу немає, та й скільки людей потребують житла поза цією чергою — держава ще не порахувала.
Зате тих, кому допомогли, порахували до останньої родини й сфотографували.
Денис Улютін і арифметика успіху
У міністра соціальної політики Дениса Улютіна своя арифметика — понад 41 тисяча ВПО, яких планують охопити житловими програмами.
Причому сам міністр у березні визнав: найбільша проблема переселенців — житло. І люди повинні мати можливість отримати власне, а не все життя тулитися в місцях тимчасового проживання.
Тобто проблему розуміють. Рішення, за словами міністра, розробляють. А поки одні переселенці отримують квартири, інші — тимчасовий прихисток. У звітах і ті, й ті проходять як охоплені житловими програмами.
Як бачимо, усі наші житлові «самураї» при справі: закони ухвалюються, програми запускаються, стратегії пишуться. Шлях нескінченний, рух постійний. Тільки житлове питання так і залишається при переселенцях.
Без красивих цифр
Звісно, ми не пропонуємо завтра роздати всім переселенцям по два мільйони гривень. Хоча після дванадцяти років без дому така щедрість була б цілком зрозумілою. Десять тисяч додаткових ваучерів — це 20 млрд гривень, п’ятдесят тисяч — уже 100 млрд. А країна веде війну, бюджет не гумовий і так далі, і тому подібне. Ми все це чудово знаємо.
Але хіба війна заважає хоча б порахувати людей, які досі потребують житла? З’ясувати, кому підійде соціальна оренда, хто потягне іпотеку, а кому без компенсації власна квартира взагалі не світить?
Бо одним ваучером, одним законом чи черговим розіграшем проблему не вирішити. А видавати успіх окремої програми за перемогу всієї житлової політики — це вже з області політичного фокусництва.
Нашим житловим «самураям» час би згадати, що, крім нескінченного шляху, непогано мати ще й мету. Бажано з адресою, дверима та ключами, які до них підходять.
Ми не заперечуємо жодної з квартир, які люди отримали завдяки державним програмам. Нехай їх буде якомога більше. Нехай чиновники фотографуються з новоселами, тиснуть руки й урочисто вручають ключі.
Тільки не треба видавати ці фотографії за повну картину. Бо за межами кадру залишаються люди, яким не дісталося ані квартири, ані ваучера, ані навіть права стати в чергу. І за нинішніх правил цього «аукціону щедрості» багато хто так і залишиться стороннім спостерігачем чужого щастя.
