«Чому ти не виїхав?» Історія луганця, який залишився в окупації

«Свої, але винні?» — журналістський спецпроєкт «Ірта-fax». Матеріал 1.

У 2014 році за запитанням «Чому ти не виїхав?» нерідко стояло занепокоєння за близьких, які залишалися під обстрілами. Сьогодні, через дванадцять років війни, у цьому ж запитанні можна почути й звинувачення.

І не лише в ньому. Навіщо взяв російський паспорт? Чому повернувся в окупацію? Чому не воюєш? Навіть між самими переселенцями виникають суперечки про те, хто більше потребує допомоги й наскільки справедливо її розподіляють.

За роки російської агресії українці накопичили чимало претензій одне до одного. І було б надто просто пояснити їх лише упередженнями чи нетерпимістю. Хтось утратив дім, хтось — здоров’я, хтось поховав власну дитину. А хтось, залишившись у рідному місті під окупацією, за ці роки встиг налагодити своє життя. І вже має власне уявлення про Україну, війну та справедливість.

Як нам із цим усім жити далі?

Редакція «Ірта-fax» розпочинає журналістський спецпроєкт «Свої, але винні?». У шести історіях наших земляків ми досліджуватимемо суперечності, що виникли всередині українського суспільства за роки війни. Говоритимемо про життєві обставини, особистий вибір та відповідальність за нього. Нам важливо зрозуміти, де закінчується відповідальність людини за власні вчинки й починається осуд лише за те, що вона опинилася в інших обставинах. Ставитимемо запитання, відповіді на які, можливо, й самим нам не завжди сподобаються.

Перший наш співрозмовник досі живе в окупованому Луганську. Колишній викладач, музикант, батько. За ці роки він пережив насильство, змінив професію, ледь не втратив родину. Змінилися й деякі його погляди на життя.

Ми називатимемо його Петром. Ім’я співрозмовника та окремі біографічні деталі змінено з міркувань безпеки. Відповіді Петра перекладено з російської та відредаговано без зміни їхнього змісту.

Двоє з автоматами посеред дороги

Улітку 2014 року Петро їхав велосипедом до матері, яка мешкала в іншому місті на Луганщині. Для нього такі поїздки були майже звичними: кількадесят кілометрів — і тренування, і економія. До того ж через бойові дії вже виникали проблеми з громадським транспортом.

На під’їзді до міста його зупинили озброєні люди.

Петро: — Просто на трасі з кущів вискочили двоє з автоматами. Повалили мене на землю, погрожували, били. Потім затягнули в лісосмугу й почали допитувати. Думали, що я розвідник, відстежую позиції або коригую вогонь.

Петро намагався пояснити, що їде до матері. У нього відібрали телефон — як він припускає, шукали якесь листування чи контакти.

Петро: — Коли я не сказав нічого з того, що вони хотіли почути, мене підвісили на дереві вниз головою. Били, допитували, а я пояснював, що просто їду до матері. Потім ударили прикладом по голові. Отямився вже через кілька годин. Велосипед розбитий, телефон теж.

Хто саме його затримував, Петро не знає. Розпізнавальних знаків на нападниках, за його словами, не було. Розмовляли російською, але на Луганщині це мало про що свідчило. Незалежного підтвердження саме цього випадку редакція не має, проте за роки війни ми неодноразово чули історії про подібне насильство: побиття, катування, затримання, перебування «на підвалі»… За оцінками Управління Верховного комісара ООН із прав людини, у 2014–2021 роках близько чотирьох тисяч людей, затриманих у зв’язку зі збройним конфліктом на сході України, зазнали катувань або жорстокого поводження. Приблизно 2,5 тисячі таких випадків припадали на озброєні угруповання та інших осіб на територіях самопроголошених «республік», близько 1,5 тисячі — на представників українських державних структур.

Сам Петро про пережите роками майже нікому не розповідав.

Петро: — Із рідних майже ніхто не знав, що я в таке потрапив. Лише мати. Цей досвід кардинально змінив моє життя. Психологічно, можна сказати, зламав на кілька років.

Ірта-fax: — Чому ж ви не поїхали після такого?

Петро: — Було кілька причин. І не всі залежали від мене. По-перше, дружина та її батьки. По-друге, моя мати. А за кілька років усе потроху почало приходити в норму.

За цими словами — звичне життя, яке родина не хотіла залишати. Ще до війни Петро мав роботу, облаштоване житло, поруч жили близькі. Переїзд означав би починати все спочатку.

Чудове було життя

Ірта-fax: — Як би ви описали своє життя до подій 2014 року?

Петро: — Та чудове було життя, як і в багатьох: здобув вищу освіту, одружився, знайшов роботу за спеціальністю. Друзі, родина, робота, плани на майбутнє.

У подружжя народилися діти. Молодій сім’ї допомагали батьки — і грошима, і з доглядом за малечею. Разом із тестем Петро добудовував та облаштовував житло поруч із батьківським будинком. Була й музика: з дитинства він грав на гітарі — виконував чужі пісні, складав щось своє. Це було для душі, а на життя заробляв викладанням.

Політикою, згадує, особливо не цікавилися. Знали, що відбувається на Майдані, що втік Янукович, але все це здавалося далеким від їхнього повсякденного життя. Потім уже в самому Луганську почали поширюватися страшилки про «бандерівців», які нібито їдуть убивати місцевих жителів, та українські танки, що ось-ось з’являться на вулицях.

Петро: — Якщо чесно, ми вважали це все ідіотизмом, та зовсім не розуміли, чим це обернеться. Спочатку Майдан, мітинги, захоплення облдержадміністрації, потім той референдум дурний, аеропорт… Зрештою, ми просто спостерігали та намагалися жити звичайним життям.

Ірта-fax: — А коли вперше заговорили про виїзд?

Петро: — Коли по місту почало прилітати. Ми думали про це, але дружина була проти. Тут дім, батьки, робота. Та й хто знав, що це надовго? Здавалося, ось-ось усе закінчиться.

Згодом дружина з дітьми та своїми батьками тимчасово перебралася до родичів у село, а Петро залишився доглядати будинки й майно рідних та друзів, які поїхали. Кілька разів потрапляв під обстріли.

Ірта-fax: — А можливість виїхати всією родиною була?

Петро: — Ми не мільйонери, та й ніколи не хотіли переїжджати в інше місто. У нас малі діти, і, як у багатьох, родину підтримували батьки. Жили в маленькому будинку, який разом із тестем добудували й облаштували. Рідні допомагали й фінансово, і з дітьми. Вчительська зарплата, знаєте, — не депутатська. Звісно, я шукав підробіток, але сказати, що міг би забезпечити всіх в іншому місті, важко. Просто так взяти й поїхати було і дорого, а потім і небезпечно. Та й дім тут, як-не-як.

Мабуть, багатьом луганським переселенцям першої хвилі знайомі ці аргументи. Адже й серед тих, хто тоді виїхав, було чимало родин із малими дітьми, скромними доходами та літніми батьками, яких не вдавалося вмовити поїхати. І їм теж було що втрачати. Петро, власне, й не стверджує, що виїхати було неможливо. Але в родині не було одностайності щодо переїзду, як і впевненості, що в іншому місті вони зможуть себе забезпечити.

Залишилися. Та зберегти колишнє життя все одно не вдалося.

«Грав із себе колишнього, а всередині було зовсім інше»

Петро: — Після побиття я став, як би це сказати, мабуть, іншим. Грав із себе колишнього, але внутрішній стан був… Навіть важко передати. Ще й постійні обстріли, виживання. Хто через таке не проходив, не зрозуміє.

Він каже, що дедалі більше віддалявся від людей, замикався в собі. Переглянув звички, змінив харчування, захопився аскетизмом. Робота, яка раніше була частиною звичного життя, втратила для нього сенс. Змінилися й стосунки з дружиною.

Петро: — Згодом ми втратили взаєморозуміння. Зрештою, роз’їхалися. Хоча підтримували добрі стосунки, виховували дітей. Зараз уже можна сказати, що родина знову разом.

Петро й сам пов’язує багато змін у своєму житті з тим випадком на дорозі. Але наскільки пережите насильство може змінити людину, її ставлення до життя та стосунки з найближчими? І як це відбувається, коли війна триває, а небезпека нікуди не зникає?

Життя після насильства

З цими запитаннями ми звернулися до Оксани Анатоліївни Павловської — соціальної психологині-практика з багаторічним досвідом роботи в центрах розвитку дітей та індивідуального консультування. Фахову освіту вона здобула у 2003 році, надалі проходила професійне навчання з гештальт-терапії (ІІ ступінь) та тілесно-орієнтованих підходів у психології.

Ірта-fax: — Чому людина, яка пережила тяжке насильство, може роками мовчати про це?

Оксана Павловська: — Мовчання — це не слабкість, а потужний механізм виживання. Психіка консервує біль, щоб захиститися від вторинної травматизації (осуду чи знецінення), токсичного сорому та знеструмленості. Утримання цієї таємниці вимагає колосального ресурсу, а розмова стає можливою лише у просторі абсолютної безпеки.

Ірта-fax: — Чи може людина зовні вести звичайне життя, але відчувати значні труднощі?

Оксана Павловська: — Звісно. Зовні ідеальний фасад (робота, побут, усмішка) приховує величезне виснаження. Психіка вмикає автопілот, щоб людина не «розсипалася» серед дня. Величезна кількість енергії витрачається не на радість, а на маскування болю та утримання внутрішньої стіни.

Ірта-fax: — Як пережите насильство впливає на характер, роботу та стосунки?

Оксана Павловська: — Характер: з’являється гіперконтроль, хронічний сором і втрата радості (ангедонія). Робота: виникає вигорання через роботу на знос або труднощі з концентрацією. Стосунки: через страх близькості людина обирає або закриті кордони, або соціальну ізоляцію.

Психологиня описує можливі реакції на пережите насильство. У кожної людини вони можуть бути різними. Самого Петра вона не обстежувала, тож за його розповіддю не можна робити висновків про його психологічний стан. Адже на його життя в ті роки впливали й інші обставини: війна, втрата роботи, матеріальні труднощі та постійна небезпека.

Ірта-fax: — Чому людина залишається там, де їй загрожує небезпека?

Оксана Павловська: — Це вибір не між «добре і погано», а між двома жахами. Людину утримують повна матеріальна пастка, відповідальність за близьких, які не можуть виїхати, та глибокий шок (завмирання).

Ірта-fax: — Як хронічна небезпека змінює сприйняття ризику?

Оксана Павловська: — Настають «збиті приціли». Людина або повністю звикає до жаху через виснаження емоційного ресурсу (зовні спокійно п’є каву під вибухи), або застрягає в параноїдальній настороженості, реагуючи панікою на будь-який звук. Межа «норми» аномально розширюється.

Гітара й стерті до крові пальці

Та психологічний стан не скасовував щоденних турбот: родину потрібно було утримувати, а колишньої роботи фактично не стало. Повертатися до викладання він уже не хотів. Та й сам, за його словами, не розумів, як знову зібрати себе докупи. Тоді й згадав про гітару.

Петро: — Гроші потрібно було заробляти. А оскільки моєї роботи фактично не стало, та й бажання викладати вже не було, я почав робити те, що любив, — грати на гітарі.

Колись він грав для себе й друзів, а тепер — для незнайомих людей на вулиці та у підземному переході. Спочатку соромився.

Петро: — Першого разу, звісно, було ніяково стати вільним артистом. А потім, як то кажуть, втягнувся.

Петро згадує і своїх тодішніх слухачів.

Петро: — Я бачив, що людям це було потрібно: хтось зупинявся, просив зіграти улюблену пісню, хтось підспівував. Хай би як важко було, іноді улюблена пісня чи знайомий мотив може нагадати щось добре, особисте, якусь власну щасливу історію чи людину. Дехто навіть плакав — таке життя.

Від тривалої гри пальці стиралися до крові.

Петро: — Так і жив. Пальці, стерті до крові, та бажання повернутися до нормального життя. Ну і справа, яка приносила невеликі гроші, щоб хоч якось утримувати родину.

Гітара, яка до війни була захопленням Петра, тепер допомагала йому утримувати родину. Про психологічне значення творчості ми також запитали Оксану Павловську.

Ірта-fax: — Чи може музика або улюблене заняття допомогти людині після пережитого насильства?

Оксана Павловська: — Так, однозначно. Будь-яке творче чи ручне заняття (музика, ремесло, рукоділля) залучає руки та повертає людині відчуття авторства свого життя: «Я роблю вибір сама/сам і керую процесом». Ритм і музика структурують внутрішній хаос, обходять когнітивні бар’єри та допомагають розрядити напругу нервової системи без слів.

Ірта-fax: — Чи є творчість захистом, якщо герой каже, що це лише заробіток?

Оксана Павловська: — Психотерапевтична роль ремесла не виключає економічну. Точна робота та заробляння грошей дають мотиваційний сигнал «я керую процесом і створюю цінність», слугують легальною анестезією («тунельний фокус») і тримають людину в реальності хаосу.

Згодом Петро знову змінив професію. Тепер працює фізично, каже, що непогано заробляє й може забезпечувати себе та родину.

Петро: — Так, це важко. Але я вже впевнено стою на ногах.

Виїхати — це не за хлібчиком сходити

Ірта-fax: — У 2014 році ви не знали, скільки триватиме окупація. Але минуло дванадцять років. Чи виникало у вас за цей час бажання виїхати? Чому залишаєтеся сьогодні?

Петро: — Важко так просто відповісти. Звісно, іноді виникало. Але виїзд — це не за хлібчиком сходити. Деякі родичі таки виїхали, і ми спілкуємося. Розповідали, як нелегко живеться в чужій хаті. Один із моїх родичів начебто й влаштувався непогано, а у 2022 році знову все втратив.

Ось така гірка іронія нашої історії переселення. Досвід людей, які понад десятиліття намагаються облаштуватися на підконтрольній Україні території, може відбивати бажання виїжджати в їхніх родичів, які досі живуть в окупації.

Петро називає й іншу причину залишатися — матір. До 2014 року вона працювала звичайною спеціалісткою в одному з місцевих органів української влади. За словами Петра, на початку війни виконувала розпорядження українського керівництва, допомагала евакуйовувати документи.

Петро: — А їх зрештою просто кинули. Не допомогли ні грошима, ні можливістю виїхати. І коли вже змінилася влада, вона повернулася на своє робоче місце, щоб допрацювати до пенсії.

Тепер Петро називає матір «невиїзною», хоча й не уточнює, що саме має на увазі. Обставини її роботи відомі нам лише з його розповіді.

За дванадцять років у Петра з’явилися нові причини залишатися вдома. А от зміни, які за цей час відбулися в самому Луганську, він оцінює зовсім інакше, ніж багато хто з тих, хто виїхав.

Чотири «країни», не змінюючи адреси

Петро: — Я за своє життя «пожив» у чотирьох країнах, не змінюючи місця проживання. У дитинстві це був СРСР і вся ця перебудова, потім Україна, потім «ЛНР», тепер «росія».

Довоєнне життя він теж не ідеалізує. Згадує невисокі зарплати, соціальні та економічні проблеми регіону. Не вважає, що до 2014 року на Луганщині все було чудово, а російський контроль, за його словами, принципово нічого не змінив на краще.

Петро: — Поміняли паспорти, якісь російські правила почали запроваджувати. Але кордон як був, так і є. У росії ми все одно не росіяни, а в Україні — точно не українці, особливо зараз. Чотири обгортки, які майже не змінили наповнення. І якщо все зміниться вп’яте, шкодувати точно не буду.

Ані проголошення так званої «ЛНР», ані незаконна російська окупація та анексія не змінили належності Луганщини Україні. Але для Петра, який усе життя прожив в одному місті, набагато важливішим є те, як ці події позначилися на його житті.

Ірта-fax: — Ви кажете, що зміна влади принципово не змінила життя звичайної людини. Але є українці, яких переслідували в окупації саме за їхні переконання. Як ви оцінюєте їхній досвід?

Петро: — Так це не в мене запитувати треба. Війна на якийсь час змінила життя, потім усе відносно повернулося до норми й стало майже таким, як і було. Звісно, є зміни, але не радикальні. І я думаю, переслідування були, є і будуть — і тут, і там, і після війни. Жодна влада не мовчатиме, якщо є незгодні, які можуть їй загрожувати.

Щоправда, у можливості не погоджуватися з владою, відкрито критикувати її та відстоювати власні переконання і полягає одна з принципових відмінностей між демократією та диктатурою. У березні 2026 року Моніторингова місія ООН оприлюднила доповідь про примусове переміщення українців з окупованих територій. У ній задокументовано, як російська влада через переслідування, погрози, затримання та обмеження прав змушувала людей залишати власні домівки.

Ці люди теж хотіли жити вдома, але багатьом із них окупанти фактично не залишили такої можливості.

Ірта-fax: — А що для вас сьогодні означає бути українцем?

Петро: — Якщо чесно, нічого. Як і бути росіянином чи «лнрівцем». Ярлик, не більше. Так, розумію, що, може, і маю відчувати якусь там Батьківщину. Але я на своїй батьківщині живу. Тут виріс, усе життя прожив.

Моя політика — мої діти

Критики сучасної України в Петра теж чимало. Ми запитали, звідки він отримує інформацію про життя за межами окупації.

Ірта-fax: — Чи замислювалися ви над тим, наскільки інформація, яку отримуєте в окупації, відрізняється від того, що бачать люди на підконтрольній Україні території?

Петро: — Я не дивлюся телевізор і газет не читаю. Те, про що говорять тут, і те, що я чую від рідних та знайомих в Україні, принципово не відрізняється: ті самі проблеми, і заборони, і пропаганда. У нас зараз теж перебої зі світлом і водою, є прильоти, ціни зростають. Війна відчувається значно сильніше, ніж кілька років тому. Але я можу спокійно ходити вулицею й не боятися, що хтось вискочить і запхає мене в бус. Принаймні поки що.

Підстави для критики мобілізаційних практик в Україні справді є: офіс омбудсмана Дмитра Лубінця неодноразово фіксував незаконне обмеження свободи, побиття та інші форми примусу. Водночас Моніторингова місія ООН документує примусове залучення мешканців окупованих територій до російського війська. Примусовий призов населення окупованих територій до війська держави-окупанта заборонений міжнародним гуманітарним правом.

Та сам Петро не хоче брати до рук зброю.

Петро: — Я не ухвалював рішення почати війну. Я абсолютно проти того, що зараз відбувається. Зроблю все, щоб не брати зброю до рук і не воювати проти своїх, які тепер і по той бік фронту.

А про власні життєві пріоритети говорить так:

Петро: — Моя політика — це родина, мої діти, мої помилки, які я намагаюся виправити. Хочу бути кращим батьком, ніж був кілька років тому.

Ірта-fax: — Ви говорите, що ваша політика — це родина та діти. Але люди, які пішли захищати Україну, теж мають родини й дітей. Дехто з них загинув. Як ви ставитеся до їхнього вибору?

Петро: — Я до їхнього вибору не маю жодного стосунку й ніяк до нього не ставлюся. У багатьох і вибору не було. Особливо зараз.

Війну, зрештою, не обирали й ті луганці, які у 2014 році залишили свої домівки, а згодом пішли захищати Україну. Вони також мали родини, мріяли про власне житло, хотіли бути поруч із дітьми. Бажання вберегти власну родину могло бути для них таким самим аргументом піти воювати, як для Петра — залишитися вдома.

І якщо мати загиблого військового, прочитавши розмову з Петром, обуриться, її реакцію також можна зрозуміти. Адже для неї йтиметься вже не про те, чи мав Петро достатньо грошей, щоб виїхати у 2014 році. А про те, чому її дитині довелося віддати життя за країну, належність до якої для когось із її громадян сьогодні — лише ярлик.

Це важке питання. І посиланням на складні життєві обставини його не вичерпати.

«Залишився — значить, підтримуєш»

Сам Петро не хоче оцінювати рішення тих, хто пішов воювати. А от власне рішення залишитися йому неодноразово доводилося пояснювати людям, які виїхали.

Ірта-fax: — Вас засуджували за те, що не виїхали?

Петро: — Спочатку так. Ті, хто виїхав, казали: виїжджай. Деякі писали щось на кшталт: ти там підтримуєш “сепарів”. А я нікого не підтримую.

За словами Петра, згодом частина знайомих, які дорікали йому за невиїзд, самі повернулися в окупацію. Деякі навіть почали відкрито підтримувати росію.

Петро: — Я нікого не засуджую. Але мені здається, що кожен підтримуватиме те, що йому вигідно. Або боїться, що звинуватять, якщо він не такий. Звідси й увесь цей шум з обох боків.

З таким поясненням навряд чи погодяться українці, які за власні переконання заплатили свободою, здоров’ям чи можливістю жити у своєму місті.

Та й недовіра до тих, хто залишився, виникла не на порожньому місці. Частиною історії Луганщини за ці роки стали й випадки добровільного переходу колишніх співгромадян на бік ворога, співпраці з російськими спецслужбами, участі в переслідуванні проукраїнських активістів. Для когось це історія з новин, а для когось — історія власної родини.

А як загалом українці ставляться до співгромадян, які залишилися в окупації?

У липні 2023 року на замовлення Громадянської мережі ОПОРА дослідили ставлення українців до тих, хто залишився в окупації. Так мешканців окупованих із 2014 року районів Донеччини та Луганщини 50,4% опитаних вважали заручниками життєвих обставин або окупаційних сил. Водночас 16,3% називали їх пристосуванцями, 14,3% — пасивними прихильниками росії та СРСР, а 7,1% — зрадниками, які підтримали російську агресію. Загалом соціологи опитали 2011 повнолітніх громадян України на підконтрольній території. Донецьку та Луганську області не включили до вибірки з міркувань безпеки.

Не менш цікаві результати отримали соціологи Школи політичної аналітики НаУКМА у 2024 році. Тоді позитивно до внутрішньо переміщених осіб ставилися 63% респондентів, до мешканців територій, окупованих у 2022 році, — 27%, а окупованих із 2014-го — лише 17%. Ще 53% опитаних ставилися до останніх нейтрально.

Водночас 88% респондентів вважали важливим повернути не лише окуповані території, а й людей, які там живуть.

Інфографіка: "Як українці ставляться до окупації"
Інфографіка: “Як українці ставляться до окупації”

Уже тоді більшість опитаних підтримувала повернення співгромадян з окупації, хоча ставлення до них помітно різнилося. За цими цифрами — і знайомі суперечки між людьми, які виїхали та залишилися, і значно болючіші конфлікти, пов’язані з втратами та відповідальністю.

Коли чужий вибір здається несправедливістю

Ми попросили психологиню Оксану Павловську пояснити, як власний досвід війни може впливати на оцінку чужих рішень.

Ірта-fax: — Чому переселенці, які самі пережили війну й вимушений переїзд, іноді так гостро засуджують тих, хто залишився в окупації?

Серед психологічних причин такого осуду Оксана Павловська називає конфлікт травм, почуття провини вцілілого та спробу впоратися з власним болем і виправдати свій від’їзд.

Оксана Павловська: — Людина проєктує власний перенесений жах на інших і спрощує складну реальність до бінарного вибору («не втік — значить зрадив»), знецінюючи чужі неможливі обставини.

Не всі претензії до тих, хто залишився в окупації, можна пояснити психологічною травмою. У людей можуть бути цілком обґрунтовані претензії щодо конкретних вчинків їхніх колишніх сусідів, знайомих, колег. Інша річ — коли відповідальність за ці вчинки покладають на всіх, хто не виїхав.

Ірта-fax: — А як відокремити емоції постраждалих від несправедливих узагальнень?

Оксана Павловська: — Постраждала людина має повне право на суб’єктивний гнів та емоційний біль через пережитий жах. Але переносити цей приватний крик на цілу групу людей («усі лишилися — зрадники», «усі виїхали — боягузи») — це небезпечне узагальнення, яке підміняє складні обставини ярликами.

«А де була справедливість у 2014-му?»

Сам Петро не заперечує, що серед тих, хто залишився в окупації, є люди, які мають відповідати за свої вчинки.

Петро: — Я не сперечаюся: є, звісно, і злочинці, і ті, хто всю цю кашу заварив. Вони мають відповідати. Але казати, що тут усі погані, а в Україні всі чудові, — ну це смішно.

Ірта-fax: — Уявімо, що ваше місто звільнили. Повертаються переселенці, ветерани, родини військових. Дехто з них має претензії до тих, хто залишився. Якою ви бачите можливість подальшого спільного життя? Що для вас у цій ситуації означатиме справедливість?

Петро: — Думаю, це питання не до мене й не до звичайних людей. Якщо повернеться Україна, певно, хтось утече до росії, хтось залишиться. Когось судитимуть. За кілька років, думаю, ситуація стане нормальною і будемо жити, як жили, — якщо у влади вистачить розуму не робити ворогів з усіх, не влаштовувати розправи, а діяти за законом.

А тоді Петро сам повертається до подій 2014 року.

Петро: — А щодо справедливості — а де вона була у 2014-му? Хтось у Києві думав про справедливість чи взагалі замислювався над тим, що тут відбувається? Усі просто жили, а війна десь там, фоном, і можна просто жити далі. Поки не відчуєш на собі — не зрозумієш.

У ніч на 14 червня 2014 року під час заходу на посадку до Луганського аеропорту був збитий український військово-транспортний літак Іл-76. Загинули 49 військовослужбовців. Цього літа в Києві відкрили виставку, присвячену обороні Луганського аеропорту. Вже тоді за Луганськ воювали й гинули українці з різних регіонів країни. Волонтери допомагали армії, евакуйовували цивільних, приймали переселенців. Для цих людей війна аж ніяк не була фоном.

Петро й досі вважає несправедливим те, що у 2014 році десь в Україні продовжувалося звичне життя, поки його земляки переживали війну. Сьогодні майже те саме можуть закидати йому самому.

Хто встановлюватиме справедливість?

У розмові про майбутнє Луганська Петро не пропонує власного способу розв’язання можливих конфліктів між мешканцями. Але чітко говорить, чого очікує від української влади: щоб вона не влаштовувала розправ і діяла за законом.

Цього ж, хоча й з інших причин, певно, очікуватимуть від держави люди, які постраждали від окупантів та їхніх помічників.

Саме проживання на окупованій території злочином не є. Конституція України закріплює індивідуальний характер юридичної відповідальності та презумпцію невинуватості. А Кримінальний кодекс України передбачає відповідальність за конкретні діяння. При цьому юридичне значення мають і обставини, за яких людина діяла, зокрема наявність фізичного чи психічного примусу.

Можливу причетність людини до злочинів мають з’ясовувати правоохоронні органи. Визнати людину винною у вчиненні кримінального правопорушення може лише суд, а не громадська думка. Водночас відсутність підстав для кримінального переслідування людини ще не означає, що суспільство не матиме до неї моральних претензій.

І що робити з цими претензіями — питання, яке держава мала б досліджувати вже сьогодні.

Соціологи Анна Осипчук та Антон Суслов у своїй науковій статті «У пошуках справедливості», опублікованій у 2025 році, розглядають відновлення справедливості як одну з необхідних умов успішної реінтеграції мешканців окупованих територій.

За результатами згаданого дослідження НаУКМА у 2024 році, 78% опитаних українців підтримували індивідуальний підхід до встановлення відповідальності за співпрацю з ворогом. Водночас 63% не погоджувалися з тим, що громада на звільнених територіях має право на самосуд щодо людей, які підтримували росію словами або діями.

Суспільство очікує справедливості передусім від держави.

9–10 листопада 2026 року в Києві відбувся форум, на якому презентували проєкт Стратегії деокупації та реінтеграції тимчасово окупованих територій України. Серед напрямів документа — захист прав людини, перехідне правосуддя, відновлення довіри до держави, суспільний діалог та запобігання стигматизації мешканців ТОТ. Попереду офіційне ухвалення стратегії та її практична реалізація.

І хотілося б, щоб у процесі цієї роботи держава приділяла достатньо уваги й підготовці українського суспільства до майбутньої реінтеграції. Залучала до формування відповідної політики військових, ветеранів, родини загиблих, переселенців та людей, які пережили окупацію. Досліджувала конфлікти, які вже існують між ними, пояснювала, як відновлюватимуться порушені права та встановлюватиметься відповідальність.

Навряд чи державна політика позбавить людей усіх взаємних образ. Але було б небезпечно залишити їх сам на сам із питанням, хто з колишніх сусідів винен і як він має за це відповідати.

«Я б хотів, щоб мої діти жили в мирі»

Наприкінці розмови ми знову повернулися до рішення, яке Петро ухвалив у 2014 році.

Ірта-fax: — Якби ви могли повернути час назад, знову залишилися б?

Петро: — А якби був вибір, ви б народилися у своєї матері? Кожен зробив свій вибір — так чи інакше, вимушено чи свідомо. Я не хочу скаржитися, виглядати кращим у чиїхось очах або очікувати розуміння.

Ірта-fax: — А що б ви сказали людям, які переконані, що всі українці мали виїхати з окупації?

Петро: — Так можуть вважати, певно, ті, хто ніколи не стояв перед вибором. Вимушеним вибором. Тому скажу так: не дай Боже вам пережити це на собі. І можете свою думку залишити собі.

Про майбутнє власних дітей Петро говорить коротко:

Петро: — Я б хотів, щоб мої діти жили в мирі.

У межах нашого спецпроєкту ми ще говоритимемо з іншим нашим земляком — військовим, який залишив рідне місто, пішов захищати Україну й отримав поранення. У нього своя історія цієї війни. І нам не менш важливо почути, що він думає про майбутнє Луганщини, справедливість та людей, які залишилися вдома.

Навряд чи шістьма журналістськими матеріалами ми зможемо розв’язати проблему, яка формувалася в українському суспільстві понад дванадцять років. Та це не привід відкладати розмову до закінчення війни.

Бо колись нам доведеться не лише повернути свої міста. Нам доведеться знову стати сусідами.

А от чи готові ми до цього — питання, на яке поки немає відповіді.

 «Цей матеріал створено за підтримки ГО “Детектор медіа” в межах проєкту “Зміцнення незалежних медіа та інформаційної стійкості в Україні”, що фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини. Зміст матеріалу є виключною відповідальністю його авторів і не обов’язково відображає позицію ГО «Детектор медіа» та Федерального міністерства закордонних справ Німеччини».

- Реклама-
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

ПОГОДА

Sinoptik - logo

Погода на найближчий час

НОВИНИ ТИЖНЯ
- Реклама-
- Реклама-
- Реклама -Рекламний банер ukr.net

ДЯКУЄМО ЗА ПІДТРИМКУ:

Логотип ІМІ
Логотип Міністерство закордонних справ Нідерландів.
Логотип ГО «Інститут розвитку регіональної преси»
client-image
ЛЖСІ_логотип