Умань знову входить у свій щорічний вересневий режим. У районі вулиці Туристів, колишньої Пушкіна, більшає чоловіків у кіпах і чорних капелюхах, валіз, автобусів, вивісок івритом і тимчасових точок харчування. На в’їздах — блокпости, у місті — додаткові наряди поліції. І майже одночасно з першими паломниками оживають соцмережі: фото переповнених урн, сміття на тротуарах, відео чоловіків, які відвертаються від жінок, розмови про «особливе ставлення» до гостей.
Цього року ця дискусія почалася ще до самого свята. Станом на ранок 7 вересня в Умані вже перебували понад сім тисяч паломників, а основний потік лише очікують. На Рош га-Шана місто готується прийняти понад 40 тисяч людей. Свято розпочнеться ввечері 11 вересня і триватиме до вечора 13-го.
Масштаб події видно не лише за кількістю людей. До Умані приїхали 17 ізраїльських поліціянтів, які працюють разом з українськими правоохоронцями. З 4 до 17 вересня в місті запроваджено особливий режим в’їзду, виїзду та пересування: частина напрямків перекрита, діють блокпости та додаткові обмеження. Їх перелік оприлюднила Черкаська обласна військова адміністрація.
Паломництво до Умані вже кілька років відбувається в умовах повномасштабної війни. МЗС ще 29 липня попередило паломників, що через російські обстріли Україна не може гарантувати їм повну безпеку. У ніч на 8 вересня, коли прочани вже прибували до міста, над Черкащиною сили оборони знешкодили дев’ять ракет і шість російських безпілотників.
Та навіть війна не зупинила щорічного потоку прочан.
Чому Умань
Головна причина паломництва — могила рабі Нахмана із Брацлава, одного з найвідоміших хасидських духовних учителів кінця XVIII — початку XIX століття. Нахман народився 1772 року і був правнуком Баал Шем Това — людини, з ім’ям якої пов’язують виникнення хасидизму. Він створив власну школу, відому нині як брацлавський хасидизм, а Рош га-Шана посідав особливе місце в його вченні. Нахман закликав своїх послідовників збиратися разом на єврейський Новий рік. Після його смерті ця традиція не зникла — місцем зустрічі стала його могила.
Саме тому називати Умань просто місцем святкування не зовсім точно. Для тих, хто їде сюди через кілька країн, центр події — не сама Умань і навіть не Рош га-Шана як такий, а перебування біля могили Нахмана саме в цей час.
Причина, чому Нахман хотів бути похованим саме в Умані, пов’язана з подіями 1768 року. Під час Коліївщини Умань стала місцем масового вбивства поляків та євреїв. Точна кількість загиблих досі є предметом історичних дискусій. Американська комісія зі збереження спадщини за кордоном говорить про тисячі вбитих євреїв і зазначає, що Нахман хотів бути похованим серед жертв уманської різанини. На території історичного єврейського кладовища розташовані й масові поховання загиблих 1768 року, і могила самого рабина.
Нахман переїхав до Умані вже тяжко хворим на туберкульоз навесні 1810 року. Йому було лише 38. Через кілька місяців він помер і був похований тут. Біографію рабина та обставини його останніх місяців описує, зокрема, My Jewish Learning.
Паломництво існувало й після його смерті, хоча в радянський період можливість приїхати до Умані була фактично перекрита для більшості закордонних послідовників. Після розпаду СРСР масштаби почали швидко зростати — те, що колись було поїздкою невеликих груп вірян, перетворилося на одну з найбільших регулярних єврейських прощ за межами Ізраїлю.
При цьому українське слово «хасиди» дещо спрощує склад учасників. Ядро паломництва справді пов’язане з брацлавською традицією, але сьогодні до Умані їдуть і ортодоксальні євреї, які формально до брацлавського руху не належать.
Сміття — не релігійний звичай
Фото завалених стаканчиками, пакетами й одноразовим посудом вулиць Умані з’являються майже щороку. І проблема зі сміттям існує не тільки в соцмережах.
Показові цифри залишив Рош га-Шана 2025 року. За словами першого заступника міського голови Олега Ганіча, лише на прибирання території паломницького кварталу місто тоді витратило близько 1,5 млн гривень. Сміття вивозили цілодобово, а окремі урни спорожнювали до шести разів на день. Кілька десятків тисяч людей на кількох вулицях — це населення невеликого українського міста, яке раптом концентрується в одному кварталі. Його треба нагодувати, забезпечити водою, туалетами, транспортом і контейнерами. Значна частина харчування масова, а посуд — одноразовий.
Особливо це помітно під час шабату. Минулого року «Суспільне» показувало, як проходить шабат в уманському паломницькому кварталі: через необхідність нагодувати десятки тисяч людей там широко використовували одноразовий посуд. У кварталі водночас встановлювали додаткові смітники з написами для прочан. Саме звідси, ймовірно, частково виріс популярний переказ, що «хасидам релігія забороняє прибирати за собою».
Шабат справді передбачає суворі обмеження на роботу та низку повсякденних дій, але релігійної норми, яка наказувала б залишати використаний посуд на вулиці або дозволяла смітити, немає.
Тому релігійний чинник може пояснити, наприклад, величезну кількість одноразового посуду в певний день, але він не пояснює стаканчик, кинутий повз урну. Коли контейнер переповнюється за кілька годин, це питання інфраструктури та частоти вивезення сміття, але коли людина кидає упаковку просто на тротуар за кілька метрів від порожньої урни — це вже питання її поведінки. Місто справді отримує екстремальне навантаження. І частина паломників справді залишає сміття там, де не повинна.
Є ще одна причина обережніше ставитися до того, що розлітається соцмережами. Разом із реальними кадрами щороку повертаються старі або взагалі сторонні відео. У 2024 році, наприклад, широко поширювався ролик із твердженням, нібито в Умані хасиди зірвали український прапор і кинули його в бак. StopFake перевірив це відео і встановив, що воно циркулювало в мережі щонайменше з червня 2022 року та до Умані стосунку не мало.
Чому вони відводять очі від жінок
Ще одна сцена, яку регулярно знімають уманці: жінка проходить вулицею, а чоловік у традиційному хасидському одязі опускає голову, відвертається або прикриває очі. У соцмережах пояснення зазвичай коротке: «їм заборонено дивитися на жінок».
Насправді тут можуть бути дві різні ситуації.
Якщо чоловік прикриває очі правою рукою під час молитви, жінка поруч може не мати до цього жодного стосунку. Так традиційно читають перший рядок «Шма Ісраель» — однієї з центральних молитов юдаїзму. Очі закривають, щоб не відволікатися і зосередитися на молитві.
Інша справа — свідоме уникнення погляду на незнайому жінку.
У частині ортодоксального юдаїзму існує поняття shmirat einayim — буквально «бережіння очей». Його основа — релігійна вимога уникати погляду на жінку заради сексуального задоволення. У суворіших громадах цю норму трактують ширше, тому чоловік може взагалі відводити очі від незнайомої жінки. Йдеться саме про контроль погляду, а не про переконання, що жінку «не можна бачити» або що вона «нечиста». У класичному тексті Маймоніда заборона сформульована через намір отримати сексуальне задоволення від погляду. Оригінальний фрагмент доступний у бібліотеці Sefaria.
Звідси ж знайома ситуація, коли ортодоксальний чоловік не подає руку жінці. Частина рабинських авторитетів трактує фізичний контакт між сторонніми чоловіком і жінкою досить суворо, хоча навіть усередині ортодоксального середовища є різні підходи до звичайного рукостискання.
Тому поведінка, яка з боку може виглядати демонстративною, найчастіше виростає з релігійної норми, а не з особистого ставлення до конкретної українки. Водночас немає єдиної моделі поведінки «уманського хасида». Серед десятків тисяч прочан є люди з дуже різним рівнем релігійності — від суворо ортодоксальних до тих, хто значно вільніше ставиться до побутових обмежень.
Місто, яке одночасно заробляє і втомлюється
Паломництво одночасно створює для міста гроші й проблеми. За підсумками Рош га-Шана 2025 року паломники сплатили до бюджету близько 20 млн гривень туристичного збору — рекордну на той момент суму.
До цього додається значно більший приватний оборот, який у бюджетній статистиці не побачити. Житло, таксі, автобуси, магазини, їжа, мобільний зв’язок, дрібна торгівля — кілька тижнів паломництва для частини уманського бізнесу є окремим сезоном.
З іншого боку — витрати. Торік лише прибирання паломницького району обійшлося приблизно в 1,5 млн гривень. Паломництво потребує й додаткових ресурсів поліції, комунальних служб, медиків, організації руху та роботи міської інфраструктури.
Але мешканця паломницького кварталу чиїсь заробітки та витрати хвилюють значно менше, ніж те, що відбувається просто під його вікнами: перекриті вулиці, блокпости, натовпи, шум і кілька тижнів життя за зовсім іншими правилами.
Цю напругу багато років досліджує Алла Марченко. У її роботах є і роздратування місцевих поведінкою частини гостей, і відчуття, що на час паломництва вони втрачають контроль над власним районом, і водночас економічна залежність частини міста від прочан. При цьому Марченко застерігає: обговорення у Facebook не можна вважати думкою всієї Умані — соцмережі добре показують гостроту конфлікту, але не реальне співвідношення прихильників і противників паломництва.
Саме ця суміш — віри, грошей, побутового конфлікту і десятків тисяч людей на дуже маленькій території — і пояснює, чому Умань щовересня знову стає темою для всієї країни.
