Ремарка від автора. Останнім часом у медіа дедалі частіше звучать заяви представників влади та наближених до неї людей, які ще недавно здавалися б надто різкими: заяви про штрафи за російську в шкільних чатах та вимоги говорити українською на перервах, «найважча зима», попередження про життя без світла, води й тепла, нові тарифи, податки та обмеження, посилення фінмоніторингу. Тепер — ще й слова міністра соцполітики про відсутність сенсу у виплатах людям з III групою інвалідності.
І якщо вам здається, що таких заяв стає більше, — можливо, вам не здається. Усе це відбувається на тлі корупційних скандалів, конфліктів навколо ТЦК, суспільної втоми та війни, завершення якої поки не видно. Чи це випадковий набір резонансних заяв, чи новий спосіб комунікації влади з суспільством — покаже час.
Поки ж беремо гучні слова посадовців і перевіряємо, що за ними стоїть. Що каже закон, що показують цифри і чи мають такі заяви під собою реальний ґрунт. Цього разу — про III групу інвалідності та слова міністра Дениса Улютіна.
Міністр соціальної політики, сім’ї та єдності Денис Улютін заявив, що люди з III групою інвалідності не повинні отримувати виплати. Замість грошей, за його логікою, держава має надавати послуги, які допоможуть людині повернутися до самостійного життя.
Сам напрям реформи виглядає логічно: менше формальної прив’язки до статусу, більше реабілітації, перенавчання, адаптації житла і робочих місць. Проблема починається там, де з необхідності надавати людині послуги робиться інший висновок — що матеріальна підтримка їй більше не потрібна.
«Третя група інвалідності не має отримувати виплат, я не бачу сенсу в цій виплаті», — сказав Улютін в інтерв’ю LB.ua.
Це не вирвана з контексту фраза. Міністр пояснює свою позицію тим, що стара соціальна система була побудована за радянською логікою і роками утримувала людину в залежності від держави. Новий підхід, за його словами, має давати людині необхідні послуги, допомагати вийти з кризи і повернутися до самостійного життя.
Оцінювати реальні потреби конкретної людини, а не лише запис у посвідченні, справді має сенс. Дві людини з однаковою групою інвалідності можуть мати зовсім різні обмеження і потреби. Але з цього не випливає, що послуги повинні замінити матеріальне забезпечення.
І саме тут слова міністра починають розходитися з тим, як влаштована система соціального захисту і для чого вона існує.
Майже 800 тисяч людей і зовсім не одна «виплата»
Спочатку про масштаб. За офіційним звітом Пенсійного фонду України, на 1 січня 2026 року в солідарній системі обліковувалося 1 275 358 пенсіонерів по інвалідності. I групу мали 64 039 осіб, II — 411 941, III — 799 378 людей. Тобто III група — майже 63% усіх пенсіонерів по інвалідності в цій системі.
І це не всі люди з III групою інвалідності в Україні. Звіт стосується саме пенсіонерів по інвалідності в солідарній системі. Окремо діють правила для військовослужбовців, людей з інвалідністю внаслідок війни, чорнобильців, тих, хто не має права на страхову пенсію, людей з інвалідністю з дитинства та інших категорій. Тому слова про те, що «третя група не має отримувати виплат», — це не розмова про невелику групу отримувачів. Ідеться про сотні тисяч людей, причому гроші вони отримують на різних правових підставах.
Не менш показова інша цифра. За тим самим звітом ПФУ, на 1 січня 2026 року середній розмір призначеної місячної пенсійної виплати для 799 378 одержувачів III групи, з урахуванням передбачених звітом доплат і складових, становив 3 663,53 грн. Загальна сума таких призначених виплат — близько 2,93 млрд грн на місяць.
Це дані на початок року, до березневих перерахунків, тому називати 3 663 грн середньою виплатою станом на вересень 2026 року було б неправильно. Але порядок сум вони показують доволі чітко.
Для порівняння, Державний бюджет України на 2026 рік встановив прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, на рівні 2 595 грн, а мінімальну зарплату — 8 647 грн. На цьому тлі середня пенсійна виплата у 3,6 тисячі гривень навряд чи схожа на той дохід, який дозволяє людині відмовитися від роботи й жити за рахунок держави.
Є й інша проблема: III група зовсім не означає, що людина здорова.
Людина може бути самостійною, не потребувати постійного стороннього догляду і водночас мати стійкі порушення здоров’я, які обмежують її можливості. Чинні критерії встановлення інвалідності враховують обмеження здатності до самообслуговування, пересування, навчання, праці, орієнтації, спілкування та інших складових повсякденного функціонування.
Людина може більше не виконувати роботу, якою займалася до травми чи захворювання. Може працювати лише за певних умов, мати менший вибір професій, витрачати більше на лікування, реабілітацію чи транспорт. Тому система соціального захисту існує не тільки для тих, хто взагалі не здатний працювати.
Це прямо записано у статті 46 Конституції України: право на соціальний захист гарантується не лише у разі повної, а й часткової або тимчасової втрати працездатності. Тобто сама Конституція не виходить із формули «можеш працювати — допомога не потрібна».
Ще важливіше: ніякої єдиної «виплати за III групу», про яку можна одним рішенням сказати «сенсу немає», в Україні не існує.
Найпоширеніший механізм — пенсія по інвалідності в системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування. За загальним правилом для її призначення потрібен страховий стаж, а розмір залежить від пенсії за віком, яку розрахували людині з урахуванням її заробітку та стажу. Базове правило таке: для III групи пенсія становить 50% пенсії за віком, для II — 90%, для I — 100%. Це пояснює і Пенсійний фонд України. Водночас закон передбачає випадки, коли непрацюючі люди з II або III групою за наявності достатнього страхового стажу можуть отримувати пенсію по інвалідності у розмірі пенсії за віком. Тобто навіть усередині одного виду пенсії немає однієї суми, однакової для всіх.
Є окрема державна соціальна допомога людям з інвалідністю, які не мають права на пенсію. За умов, установлених відповідним законом, для III групи її базовий розмір становить 60% прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність. Для II групи — 80%, для I — 100%. Для II і III груп закон також пов’язує право на таку допомогу з малозабезпеченістю.
Окремий механізм діє для людей з інвалідністю з дитинства. Для III групи базовий розмір такої допомоги теж становить 60% відповідного прожиткового мінімуму, а законодавство передбачає доплати у визначених випадках. Умови та розміри наводить Пенсійний фонд.
Є військові пенсії. Для військовослужбовців, яким пенсія по інвалідності призначається за спеціальним законодавством, III група інвалідності внаслідок війни дає право на пенсію в розмірі 60% відповідних сум грошового забезпечення. Для інших причин інвалідності — 40%. Ці правила наводить Міністерство соціальної політики. З 1 березня 2026 року мінімальний рівень пенсійної виплати для людей з III групою інвалідності внаслідок війни становить 10 625 грн на місяць. Для II групи — 15 494 грн, для I — 18 885 грн. Якщо сукупна пенсійна виплата не досягає цього рівня, різницю покриває державна адресна допомога. Про це повідомляє Пенсійний фонд.
Є окремі правила і для постраждалих унаслідок Чорнобильської катастрофи. Для учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС з III групою інвалідності мінімальна пенсійна виплата з 1 березня 2026 року становить 12 392,13 грн. Такі розміри оприлюднив Пенсійний фонд України.
Тому після слів міністра залишається просте питання: про яку саме виплату він говорить? Про страхову пенсію людини, яка до втрати працездатності працювала і за яку сплачували страхові внески? Про соціальну допомогу тому, хто не набув права на пенсію? Про пенсію військовому, який отримав інвалідність унаслідок війни? Про виплати ліквідатору аварії на ЧАЕС?
У повному інтерв’ю Улютіна цього уточнення немає. Міністр говорить саме про «третю групу інвалідності», а вже потім — про поступовий перехід від великої кількості виплат до іншої моделі соціальної підтримки.
Хто платить і чому послуга не замінює грошей
Юридично пенсію або соціальну допомогу людині справді виплачує держава через відповідні державні механізми, але гроші для цієї системи не виникають у держави самі собою.
Стаття 46 Конституції прямо називає серед джерел соціального забезпечення страхові внески громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетні та інші джерела.
У страховій частині системи цей зв’язок особливо очевидний. Людина працює, за неї сплачують ЄСВ. Те саме відбувається з мільйонами інших працівників. Коли настає страховий випадок — старість, інвалідність, втрата годувальника, — система починає фінансувати того, хто тепер потребує підтримки. Це і є сенс соціального страхування.
Пенсію по інвалідності тому некоректно представляти як подарунок держави людині, яка могла б просто піти працювати. У страховій системі йдеться про механізм, для існування якого суспільство сплачує внески.
З бюджетними соціальними допомогами юридична конструкція інша: вони фінансуються з бюджету. Але й бюджет — це передусім податки, збори та інші публічні доходи.
Тож питання не в тому, чому держава повинна «віддавати свої гроші». Питання в тому, яку підтримку суспільство гарантує людині, коли вона повністю або частково втрачає можливість заробляти.
Улютін має рацію в іншому: самих виплат недостатньо. Людині після травми або тяжкого захворювання можуть бути потрібні реабілітація, протезування, переобладнання житла, спеціальне робоче місце, перенавчання та допомога з працевлаштуванням. Видати кілька тисяч гривень і більше не цікавитися тим, як вона живе, — справді погана соціальна політика.
Але послуги і гроші вирішують різні проблеми. Протез не купує продукти. Реабілітація не оплачує квартиру й комунальні послуги. Перекваліфікація не повертає втрачений дохід у той час, поки людина навчається або шукає роботу. Обладнане робоче місце теж не гарантує, що людина знайде роботу з тією самою зарплатою, яку мала до втрати здоров’я. Людині можуть одночасно бути потрібні і матеріальна підтримка, і послуги, які допоможуть їй повернутися до роботи.
Саме так, до речі, побудований і чинний Закон «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні»: соціальний захист включає пенсії, державну допомогу, компенсаційні та інші виплати, соціальні послуги та реабілітаційні заходи. Гроші й послуги тут не протиставляються одне одному.
До того ж сам Улютін у тому самому інтерв’ю говорить про поєднання соціальних послуг із виплатами — тобто фактично описує модель, у якій одне не повинно автоматично замінювати інше. Тому без додаткового пояснення позиція міністра виглядає суперечливою. Можливо, Улютін мав на увазі лише певний вид допомоги або майбутню модель для окремої категорії. Але з опублікованої відповіді цього не видно.
Що дозволяє Конституція і де закінчується право держави на реформу
Держава має право переглядати критерії підтримки, боротися з фіктивною інвалідністю, по-іншому розраховувати виплати, більше враховувати реальні потреби та доходи людини. Конституція не вимагає назавжди зберігати кожну нинішню виплату в тому самому вигляді та розмірі.
Але це право має межі. У рішенні від 20 січня 2026 року Конституційний Суд знову навів свою попередню правову позицію: забезпечення у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності належить до тих складових конституційного права на соціальний захист, які не можуть бути просто скасовані законом. При цьому законодавець може змінювати конкретні механізми реалізації цього права.
КСУ також нагадує іншу свою позицію: зміна механізмів соціальних виплат має відповідати критеріям пропорційності та справедливості й не може заходити настільки далеко, щоб під сумнів ставилася сама сутність права на соціальний захист.
Тому було б неправильно зараз оголошувати будь-яку майбутню реформу виплат людям з III групою неконституційною. Поки немає конкретного законопроєкту, невідомо, що саме пропонується скасувати, для кого і чим це буде замінено.
Але так само неправильно виходити з простого принципу: людина здатна працювати — отже, матеріальна підтримка їй не потрібна. Конституція прямо захищає людину і в разі часткової втрати працездатності.
Таку ж загальну рамку встановлює Конвенція ООН про права осіб з інвалідністю. Її стаття 28 визнає право людей з інвалідністю на достатній життєвий рівень та соціальний захист без дискримінації за ознакою інвалідності. Це не означає, що держава зобов’язана довічно виплачувати кожній людині одну й ту саму суму. Але після будь-якої реформи соціальний захист має залишитися реальним, а не тільки існувати на папері.
Улютін називає стару систему «управлінням бідністю». Зрозуміло, що кілька тисяч гривень не повернуть людину на ринок праці, не зроблять місто безбар’єрним, не забезпечать реабілітацію і не створять робочого місця.
Але ті самі цифри показують і іншу сторону проблеми: середня призначена пенсійна виплата III групі в солідарній системі на початку 2026 року становила 3 663,53 грн. На такій сумі важко будувати аргумент про надмірну матеріальну залежність сотень тисяч людей від держави. Якщо до невеликої виплати людина отримає якісну реабілітацію, нову професію, доступне робоче місце і можливість заробляти значно більше — така реформа може бути успішною. Але, якщо вона просто втратить кілька тисяч гривень, а натомість отримає право звернутися по послугу, яка не поверне втраченого доходу, результат буде зовсім іншим: держава скоротить видатки за рахунок людини з інвалідністю.
Саме тому проблема слів Улютіна не в самій ідеї реформи. Соціальну систему можна і потрібно змінювати. Група інвалідності не обов’язково повинна бути єдиним критерієм підтримки. Послуги, реабілітація і працевлаштування можуть дати людині значно більше, ніж невелика виплата.
Проблема в тому, що міністр поставив під сумнів сам сенс матеріальної підтримки цілої групи людей, не пояснивши, яку саме виплату він пропонує прибрати, кого це стосуватиметься, що людина отримає натомість і чому після цього вона не стане біднішою.
Можливо, міністр просто не розуміє як і чому все це працює? Тоді питання до Улютіна виникають уже зовсім інші. Адже звести всі ці різні ситуації до фрази «не бачу сенсу в цій виплаті» — надто недбало для високопосадовця, відповідального за соціальну політику.
Держава справді повинна допомагати людині повернутися до максимально самостійного життя. Але з того, що людині потрібно більше, ніж гроші, не випливає, що гроші їй не потрібні. Особливо коли йдеться не про подарунок чиновника, а про систему соціального захисту, яку суспільство фінансує податками і страховими внесками саме для того моменту, коли одному з його членів ця підтримка стає потрібною.
