В Україні готують до другого читання документ, за яким у майбутньому житиме практично вся сфера приватних відносин — від квартири, землі та спадщини до договорів, персональних даних і захисту репутації. Йдеться про проєкт нового Цивільного кодексу №15150.
Проєкт №15150 зареєстрували у Верховній Раді 9 квітня 2026 року. Уже 28 квітня депутати 254 голосами прийняли його за основу з доопрацюванням. Від реєстрації до першого голосування минуло 19 днів. 1 вересня проєкт включили до порядку денного 15-ї сесії Верховної Ради. Зараз він готується до другого читання.
Навколо документа тим часом з’явилося чимало страшилок. У соцмережах пишуть, що новий кодекс дозволить забирати квартири, його створили для олігархів, а українців мало не збираються перетворити на «рабів».
Ми перевірили ці твердження. Норми, яка дозволяла б державі просто відібрати у людини квартиру, у проєкті немає. Приватну власність він не скасовує. Доказів того, що №15150 створений як корупційна схема для заробітку на громадянах або написаний в інтересах конкретних олігархів, також немає. Але після цього фактчеку проблема не зникає. Реальні претензії до документа виглядають серйозніше за частину страшилок із соцмереж.
Кодекс критикують нотаріуси, медіаюристи, правозахисники, журналісти та фахівці з відкритих даних. Нотаріальна палата провела окремий аналіз кількох книг проєкту. Інститут масової інформації знайшов 11 потенційно небезпечних для журналістики положень. Проти частини запропонованих норм виступила медійна та правозахисна спільнота. Окремий юридичний аналіз зробила Рада Європи.
Запис у реєстрі стає частиною самого права
Одна з найбільших суперечок стосується дев’ятої книги кодексу — «Публічність прав цивільних».
Проєкт вводить поняття «правовстановлювального реєстру». У певних випадках внесення запису до такого реєстру стає юридичним фактом, з яким пов’язують виникнення, зміну або припинення права. На перший погляд, логіка зрозуміла: якщо держава має точний реєстр, простіше встановити власника і складніше маніпулювати документами.
Але українська нерухомість десятиліттями існувала до нинішніх електронних реєстрів. Є документи БТІ, старі державні акти на землю, паперові архіви, спадщина. Частина документів залишилася на окупованих територіях або була втрачена через війну. Самі державні реєстри переживали кібератаки, а Україна має багаторічну історію незаконних реєстраційних дій і рейдерства.
Тому Нотаріальна палата після аналізу дев’ятої книги запропонувала не виправляти окремі її статті, а взагалі вилучити цю книгу з Цивільного кодексу. НПУ вважає, що державна реєстрація прав, юридичних станів і фактів має залишатися предметом окремих профільних законів.
З цього не випливає, що після набрання кодексом чинності люди зі старими документами автоматично втратять квартири. Такого механізму в проєкті немає.
Ризик інший. Якщо юридична вага реєстрового запису збільшується, особливо важливими стають правильність самого реєстру, робота реєстратора і процедура виправлення помилки. Для власника різниця принципова: одна справа, коли реєстр підтверджує його право, інша — коли від запису дедалі більше залежить виникнення, зміна чи припинення цього права.
Що таке «посідання» і чи справді можна буде забрати чужу квартиру
Ще більше суперечок викликала третя книга кодексу і новий інститут «посідання».
Посідачем у проєкті називають особу, яка фактично контролює річ. При цьому вона не обов’язково є її власником.
Нотаріальна палата у правовому аналізі третьої книги звертає особливу увагу на масштаб нового інституту. НПУ зазначає, що «посіданню» у проєкті приділено не менше уваги, ніж праву власності та іншим речовим правам, і критично оцінює як саму нову термінологію, так і можливі наслідки її застосування. Посідач отримує власні засоби правового захисту. За передбачених кодексом умов значення матимуть добросовісність посідання, доходи від речі, понесені витрати та інші обставини фактичного контролю над майном.
Звідси й народилася популярна версія: хтось оселиться у чужій квартирі, поживе там певний час і стане власником. Це неправда. Ба більше, набувальна давність існує і в чинному Цивільному кодексі. Самовільно захопити чужу квартиру і лише через плин часу автоматично стати її власником не можна. Для набуття права мають виконуватися передбачені законом умови, зокрема щодо добросовісності володіння.
Але питання до нового кодексу все одно залишається. Чим більше самостійного юридичного значення отримує фактичне посідання, тим складнішим може стати конфлікт між власником і людиною, яка реально контролює майно. У суді значення матиме вже не тільки документ про власність, а й обставини посідання: коли воно почалося, чи було добросовісним, які витрати поніс посідач, які доходи отримав. Для власника квартири це додаткові обставини, які за певного спору доведеться встановлювати в суді.
Особливо чутливо це виглядає в Україні, де через війну мільйони людей роками не мають фізичного доступу до свого житла та землі.
ІМІ знайшов 11 проблем для журналістики
Поки більшість публічної дискусії точиться навколо квартир, для журналістів найгостріші ризики містяться зовсім в інших книгах кодексу. Інститут масової інформації після юридичного аналізу №15150 виділив 11 потенційних загроз для медіа.
Одна з них — стаття 295 про право на відповідь. Проєкт прямо передбачає, що право на відповідь здійснюється незалежно від достовірності інформації, поширенням якої було порушено особисте право людини. Ба більше, відповідь не можна скорочувати або змінювати без згоди того, хто її надав. Тобто проблема може виникнути навіть тоді, коли журналіст не збрехав.
У профільному Законі «Про медіа» вже є порядок реалізації права на відповідь, включно з вимогами до неї та підставами для відмови. ІМІ звертає увагу, що ці правила стосуються саме медіа, тоді як нова конструкція Цивільного кодексу значно ширша і може зачіпати інших поширювачів інформації.
Є й стаття 294. У ній встановлюється, що поширена інформація не може порушувати презумпцію невинуватості. Проблема не в самій презумпції — це фундаментальний принцип. Питання в тому, де проходитиме межа для журналіста, який до вироку суду пише про підозру, кримінальне провадження або матеріали слідства. ІМІ звертає увагу, що кодекс цієї межі достатньо чітко не проводить.
Ще одна зміна стосується викривачів. За аналізом ІМІ, зі статті про відшкодування майнової шкоди зникає спеціальний виняток щодо неумисного повідомлення викривачем недостовірної інформації про можливу корупцію. Для антикорупційної журналістики це не дрібниця. Розслідування часто починаються не з готового вироку, а з інформації людини всередині системи, яка розповіла про можливе зловживання.
Право на забуття
Стаття 328 вводить «право на забуття». Фізична особа зможе вимагати вилучення, знеособлення або знищення інформації про себе із загальнодоступних джерел, а також деіндексації за своїм ім’ям, якщо інформація, серед іншого, стала неактуальною, неповною або втратила суспільний інтерес.
Право на забуття не є українським винаходом й подібні механізми існують у європейському праві. Але коли саме закінчується суспільний інтерес?
Колишній посадовець через десять років повертається у владу. Бізнесмен, чия компанія колись фігурувала у кримінальній справі, починає отримувати державні контракти. Старий власник фірми виявляється ланкою між нинішнім підрядником і людиною при владі. Для нового розслідування журналісту потрібна саме стара інформація.
ІМІ звертає увагу, що в проєкті є винятки, пов’язані зі свободою слова, архівною цінністю та публічними особами. Проблема в їхніх межах і відсиланні до додаткового законодавчого регулювання. У результаті питання про те, чи зберігся суспільний інтерес до старої публікації, може перейти до суду.
Для України це особливо чутлива тема. Старі реєстрові записи, корпоративні зв’язки, судові справи та архівні публікації часто є не другорядною інформацією, а основою антикорупційного розслідування.
Цифрова приватність
Ще одна незвична новація міститься у статтях 345 і 353. Проєкт вводить для юридичних осіб право на «власний цифровий образ» і «цифровий особистий простір». Стаття 353, як зазначає ІМІ, передбачає, що обробка даних щодо цифрового образу юридичної особи можлива за її згодою та з дотриманням вимог закону.
Саме тут медіаюристи бачать проблему для OSINT — пошуку та аналізу інформації з відкритих джерел. Журналісти перевіряють компанії через реєстри, старі сайти, домени, пов’язані юридичні особи, цифрові профілі та інші відкриті сліди. Так знаходять зв’язки державних підрядників із посадовцями, підсанкційними особами або російським бізнесом.
За широкого трактування поняття «обробка даних» компанія може спробувати доводити, що журналіст не мав права збирати та систематизувати таку інформацію без її згоди. Це не означає, що компанія автоматично виграє такий спір, але підстава для самого спору може з’явитися.
Окремо стаття 352 дає юридичним особам право на таємницю поштової та електронної кореспонденції, телефонних розмов і повідомлень. Захист корпоративної кореспонденції сам по собі не є чимось незвичайним. Для журналістики питання виникає там, де внутрішнє листування свідчить про корупцію чи інше суспільно важливе порушення. Саме витоки листів, повідомлень і внутрішніх документів неодноразово ставали основою великих розслідувань.
ІМІ окремо звертає увагу, що юридичні особи публічного права — зокрема органи державної влади та місцевого самоврядування — не були виведені з-під дії таких прав.
Прихована камера, «доброзвичайність» і матеріал, який ще не вийшов
Стаття 318 встановлює підстави для таємної фото-, відео- та аудіофіксації. Серед них — національна безпека, запобігання кримінальним правопорушенням, інтереси правосуддя та необхідність захисту прав людей.
Окремої підстави для журналістського розслідування або роботи в суспільному інтересі у цьому переліку немає.
Для звичайної новини це навряд чи щось змінює, але робота журналіста, який прихованою камерою документує хабар або інше зловживання, опиняється поза дозволеними межами, якщо її не можна обґрунтувати однією з прямо передбачених кодексом підстав.
Є й менш помітна новація — «доброзвичайність». Проєкт визначає її як сукупність моральних норм, принципів, етичних стандартів та загальновизнаних уявлень про належну поведінку. Це поняття використовується й у нормах про фіксацію зображення. ІМІ бачить тут небезпеку через оціночність самого критерію: те, що один суд вважатиме допустимою журналістською роботою, інший теоретично може оцінити інакше з погляду «належної поведінки».
Нарешті, статті про захист цивільного права дозволяють реагувати не тільки на вже вчинене порушення, а й на загрозу такого порушення. Юристи ІМІ звертають увагу, що поєднання цих положень теоретично дає фігуранту майбутнього розслідування можливість спробувати звернутися до суду ще до публікації. Це не означає, що суд таку вимогу обов’язково задовольнить. Саме слово «теоретично» тут важливе. Але для редакції навіть сам судовий процес до виходу розслідування може стати способом тиску.
ІМІ звернув увагу й на статтю 297, яка передбачає можливість вилучення накладу медіа, видання, фільму, програми тощо, якщо усунути порушення іншим способом неможливо. Медіаюристи побачили ризик у тому, наскільки широко ця конструкція може застосовуватися до сучасного цифрового контенту.
І це вже не суперечка кількох журналістів
Критика медійної частини №15150 швидко вийшла за межі професійних дискусій. Медійні та правозахисні організації виступили проти положень, у яких побачили загрози для свободи слова, розслідувань та доступу до інформації. Петиція проти ухвалення кодексу в запропонованій редакції менш ніж за добу набрала необхідні 25 тисяч голосів.
Після цього положення №15150 окремо проаналізувала Рада Європи. За підсумками експертного обговорення висновку Ради Європи серед проблем називали нечіткі формулювання, дублювання спеціального законодавства та необхідність привести положення кодексу у відповідність до практики Європейського суду з прав людини й права ЄС. Окремо йшлося про баланс свободи вираження поглядів із захистом репутації та цифрових прав, журналістські винятки й запобіжники проти SLAPP-позовів. Підсумок був досить недвозначний: медійна частина проєкту потребує значного подальшого доопрацювання.
А до чого тут корупція
На тлі останніх корупційних скандалів найпростіше було б оголосити №15150 законом, який влада пише для себе або для великого бізнесу. Доказів цього поки немає. Але як нові правила працюватимуть у державі, яка вже має проблеми з корупцією, рейдерством, незаконними реєстраційними діями, тривалими судовими процесами та тиском на журналістів?
Саме в такій Україні, а не в підручнику з цивільного права, застосовуватимуть «посідання», правовстановлювальні реєстри, право на забуття, цифрову приватність компаній і нові способи захисту особистих прав.
Тут і виникає зв’язок із корупцією — антикорупційні розслідування часто будуються саме на інформації, захист якої №15150 робить предметом нового правового регулювання. Стара компанія, попередній власник, архівний матеріал, листування, цифровий слід, прихована зйомка — усе це може бути частиною доказової бази журналіста.
Тому питання не в тому, чи створювали ці статті спеціально для захисту корупціонерів. Питання в тому, чи зможе ними скористатися людина, яка хоче приховати суспільно важливу інформацію або ускладнити її публікацію.
Що залишається після фактчеку
Після перевірки немає підстав стверджувати, що №15150 скасовує приватну власність, дозволяє безкарно захоплювати квартири або є доведеною «схемою для олігархів», але й назвати суперечки навколо нього панікою вже неможливо.
Поки №15150 існує лише як проєкт, сторони можуть по-різному пояснювати, як працюватиме та чи інша конструкція. Якщо кодекс стане законом, пояснювати її зміст доведеться вже реєстраторам, нотаріусам і судам — у конкретних спорах конкретних людей. І, мабуть, це найточніше пояснює, чому навколо нового Цивільного кодексу виникла така гостра суперечка.
Частина гучних звинувачень на його адресу справді не проходить фактчек, але це не робить підтверджені застереження до проєкту менш серйозними.
Натомість знайшли інше: великий кодекс, окремі положення якого професійні юристи, нотаріуси, журналісти та європейські експерти вже зараз розуміють настільки по-різному, що дискусія дійшла від професійних висновків до петицій і міжнародної експертизи.
А 1 вересня №15150 включили до порядку денного нинішньої сесії Верховної Ради. І якщо документ такого масштабу з настільки серйозними застереженнями професійної спільноти й міжнародних експертів знову проходитиме парламент у «турборежимі», ці суперечності можуть перетворитися вже на цілком реальні проблеми — для власників майна, журналістів і судів, яким зрештою доведеться розбиратися з неоднозначними нормами на практиці.
