У Луганську День міста завжди припадав на той короткий час, коли літня спека вже спадала, а осінь ще тільки наближалася. У центрі було людно, працювали фонтани, на клумбах ще цвіли троянди, і ввечері ніхто особливо не поспішав додому.
Так було колись. А тепер уже тринадцятий рік поспіль Луганськ зустрічає свій день народження в окупації.
Учора, 12 вересня, місту виповнився 231 рік — якщо рахувати від 1795-го, як це традиційно робили в Луганську. І що далі від нас той останній мирний вересень, то сильніше пам’ятаються речі, які тоді здавалися зовсім звичайними.
Дванадцять із лишком років — страшенно багато. Достатньо, щоб дитина стала дорослою, щоб студент, який залишав місто у 2014-му, сьогодні вже приводив до школи власних дітей. Щоб у пам’яті почали стиратися обличчя випадкових знайомих, назви магазинів і телефони, які колись знав напам’ять.
Але з містами пам’ять працює якось інакше: можна дванадцять років не ходити знайомою вулицею і все одно знати, що буде за наступним поворотом. Пам’ятати, на якій зупинці треба виходити, де колись стояв кіоск, з якого боку обійти будинок, де починається спуск… І якщо хтось із луганців скаже «Дураковка», навряд чи доведеться пояснювати, про яке місце йдеться. Так само як із «Миром», Камбродом, Оборонною, Гострою Могилою, Будинком техніки, Театралкою, естакадою, Центральним ринком, парком Першого травня чи кварталами. Це наша внутрішня карта міста. Її не друкували в путівниках, але саме вона виявилася найживучішою.
Місто, яке було звичайним
З роками пам’ять робить втрачені місця кращими, ніж вони були насправді. Луганськ не був ідеальним. Ми чудово знали всі його недоліки. Лаяли дороги й маршрутки, владу і комунальників. Влітку ховалися від спеки, взимку ковзалися на тротуарах. Обурювалися, коли знову щось перекопали в центрі, стояли в заторах, спізнювалися, сварилися. Мріяли кудись поїхати. Нормальне життя нормального міста.
Ніхто тоді не думав, що саме за цією буденністю одного дня сумуватимемо найбільше. Не за парадним Луганськом із листівки, а за можливістю просто домовитися:
— Давай на Дураковці…
Офіційно це був сквер у центрі біля пам’ятника Тарасу Шевченку. Про походження цієї назви сперечалися ще в мирному Луганську. Одні пов’язували її з молодіжними компаніями й неформалами, інші — зі старим базаром, де покупців могли «надурити». Достеменної відповіді, схоже, вже ніхто й не дасть.
Та це й не дуже важливо. Це наші «Дураковка», «ФАК», «ВЛКСМ» чи «Горьковка». Назви, які не знайдеш на офіційній мапі, але які досі чудово розуміють свої. Їх неможливо забрати, перейменувати чи окупувати.
Наш Луганськ і пам’ятається саме таким — трохи серйозним, трохи самоіронічним і зовсім не схильним називати речі так, як написано на табличці.
Будинок техніки, який для когось назавжди залишився університетом
У кожного свій Луганськ. Для когось він починається з Камброду. Для когось — зі східних кварталів. Для когось — із центру, університету, першої студентської компанії.
Для мене серед таких місць — Будинок техніки на Красній площі. Монументальний, трохи помпезний, серйозний — і водночас такий рідний та знайомий.
Колись це справді був Будинок техніки — з виставками промислових досягнень, величезною науково-технічною бібліотекою, залами й сквером перед фасадом. А у 2000 році сюди прийшов Інститут культури і мистецтв Луганського національного університету імені Тараса Шевченка.
Відтоді для багатьох із нас це вже був не архітектурний об’єкт із довідника, а місце, куди йшли на пари. Де знайомилися, закохувалися, репетирували, складали іспити, нервували перед заліками й виходили після них із відчуттям, що попереду ще нескінченна кількість часу.
Такі будівлі дивно живуть у пам’яті. Через десятиліття можна не згадати, що саме відповідав на якомусь іспиті, але пам’ятати сходи, коридор, двері аудиторії, світло з вікна, знайомі обличчя, емоції й окремі моменти, які чомусь залишилися назавжди.
Окупація забирає набагато більше, ніж квадратні кілометри. Вона забирає можливість одного дня просто зайти до свого університету, подивитися, що змінилося, пройти знайомим коридором, зустріти когось зі старих знайомих і хоча б на кілька хвилин повернутися туди, де все це було твоїм життям.
Пам’ять таку можливість залишає.
Луганськ фонтанів і троянд
Колись Луганськ любили називати містом фонтанів і троянд. Це не вигадка: троянди справді були частиною міського образу, а наприкінці 1980-х у Луганську нараховували 28 фонтанів — біля Будинку техніки, «Миру», у парку Першого травня, біля міськвиконкому, на Театральній площі.
Але наш Луганськ уже був іншим. До останніх мирних років багато фонтанів давно не працювали або занепадали, троянд ставало менше, а від колишньої пишності подекуди залишалася радше пам’ять. Ми це бачили й так само бурчали: тут знову нічого не відремонтували, там усе заросло, а цей фонтан стоїть сухий уже невідомо скільки років.
І все одно ці місця залишалися частиною міста.
Сквер біля «Трьох грацій» на Демьохіна, які Луганськ, не надто переймаючись офіційними назвами, охрестив «трьохбабником», улітку перетворювався на пивну з, як мені тоді здавалося, найсмачнішими чебуреками у світі.
Величезний фонтан біля «Медіани» роками стояв за огидним парканом із профнастилу, сором’язливо прикриваючи розруху просто біля входу до «Абсолюту». А про прекрасний фонтан на Центральному ринку, неподалік м’ясного павільйону, навіть деякі місцеві не здогадувалися.
Так, було всяке. Ми лаяли місто, сварили владу, дивувалися, як можна було занедбати те чи інше місце. Але це зовсім не заважало його любити, жити в ньому, будувати своє майбутнє, мріяти й складати плани.
Мабуть, у цьому й річ: ми сумуємо не за ідеальним містом, якого насправді ніколи не було. Ми сумуємо за своїм. Навіть за занедбаним фонтаном, повз який колись проходили й майже не помічали.
Камброд був раніше за «день народження»
Навіть із віком у Луганська все не так просто. Традиційною датою заснування вважають 1795 рік, коли почалася історія Луганського ливарного заводу. Навколо підприємства виросло поселення Луганський Завод, а статус міста Луганськ отримав лише 1882 року після об’єднання заводського поселення з Кам’яним Бродом.
А Камброд був старшим. Його історію простежують щонайменше від середини XVIII століття. Тому луганські історики сперечалися про справжній вік міста ще тоді, коли найбільшою проблемою святкування Дня Луганська було вирішити, хто виступатиме на концерті.
Історія Луганська значно довша і складніша. Наприкінці XVIII століття організовувати ливарне виробництво сюди запросили шотландського інженера Карла Гаскойна. Через століття новий промисловий поштовх місту дав німецький підприємець Густав Гартман, який 1896 року заснував паротягобудівний завод. З нього виріс майбутній «Луганськтепловоз» — завод, який за свою історію випустив понад 44 тисячі теплотягів.
У Луганську народився Володимир Даль, який називав себе Козаком Луганським. Тут зберігалася одна з найбільших в Україні колекцій половецьких кам’яних статуй. А луганська «Зоря» 1972 року стала чемпіоном СРСР — і досі залишається «Зорею», хоч уже багато років не може зіграти вдома.
Луганщина дала українській культурі Василя Голобородька — одного з найсамобутніших українських поетів ХХ століття. І, звісно, Сергія Жадана, який народився у Старобільську. Його можна любити чи не любити, сперечатися з ним, але важко заперечити інше: завдяки його книжкам схід України для багатьох перестав бути безликою декорацією з телевізійних новин. Старобільськ, дороги, вокзали, промислові містечка отримали голос.
Луганськ узагалі значно цікавіший за штамп про «типове промислове місто Донбасу», треба було просто знати, куди дивитися.
Місто мало свій голос
А ще Луганськ можна було впізнати із заплющеними очима. За трамваєм, вокзалом, шумом ринку. А для когось — за голосами людей із телевізора.
Історія луганського телебачення почалася 2 липня 1958 року. Спочатку передачі виходили лише кілька днів на тиждень, згодом мовлення стало щоденним. Минали десятиліття, змінювалися камери, студії, заставки й обличчя на екрані.
Для журналістів це окрема частина пам’яті про місто. У Луганська була велика телевізійна школа. Обласне телебачення, ЛОТ, ЛКТ, ІРТА — канали конкурували, знімали одні й ті самі пресконференції, їздили на ті самі події, сперечалися за глядача. Ведучих упізнавали на вулицях.
Тоді це було просто роботою. Тепер навіть про це згадуєш із теплом.
Одне з імен старого луганського телебачення — Тетяна Дейнегіна. На Ворошиловградське телебачення вона прийшла ще 1978 року, працювала редактором художніх програм, згодом очолювала творче об’єднання «Злагода». А на початку 2000-х її шлях перетнувся з тим самим Будинком техніки: Дейнегіна стала однією із засновниць кафедри кінотелемистецтва Інституту культури і мистецтв і викладала там.
Мені теж пощастило бути її учнем. Дехто з колишніх студентів і досі називає Тетяну Олександрівну просто Мамою. Бо вона не лише вчила тележурналістиці. Для багатьох своїх «діточок» вона стала значно більшою частиною життя, ніж може передбачити будь-яка навчальна програма. Вкладала в нас не тільки професійні знання — час, характер, турботу, вимогливість, віру в те, що ми щось зможемо. І, мабуть, саме з таких людей теж складається пам’ять про місто.
Іноді місто можна написати
Тетяна Дейнегіна, як і тисячі луганців, виїхала з родиною з міста через війну та окупацію. Через багато років вона завершила те, що сама називає роботою життя, — роман «Аглофабрика».
Точніше, писала його багато років. Робота над книжкою тривала понад десятиліття. Спочатку Дейнегіна просто фіксувала те, що відбувалося, а потім із цих нотаток, пам’яті й пережитого поступово почав складатися роман. Мабуть, такі книжки й неможливо написати одразу.
Події «Аглофабрики» відбуваються в Луганську в останні дні лютого — на початку березня 2014 року. Це ще той Луганськ, який ми пам’ятаємо. Люди ходять на роботу, зустрічаються, говорять про Майдан, сваряться через політику, дивляться телевізор, намагаються зрозуміти, що відбувається з країною і з ними самими. Місто ще живе своїм звичним життям.
І водночас уже відчувається, що щось ламається. Головна героїня Софія працює над майбутнім фільмом «Аглофабрика». У буквальному сенсі аглофабрика — частина металургійного виробництва. У Дейнегіної це слово поступово стає образом усього Донбасу — складного, промислового, переплавленого різними людьми, історіями, мовами й міфами.
Але, здається, в цьому романі важливе навіть не це. Важливий Луганськ — той, який ще не знає, що з ним станеться.
Мабуть, саме тому читати про ті дні сьогодні особливо важко. Ми вже знаємо продовження. Знаємо, що буде за кілька тижнів і місяців. Знаємо, хто поїде, хто залишиться, де з’являться люди зі зброєю і блокпости. Знаємо й те, що звичайне «до завтра» для багатьох виявиться останнім.
А герої роману ще не знають. Як не знали цього й ми…
В «Аглофабриці» є вигадані персонажі, але поруч із ними — реальні люди, впізнавані події, луганські політики, телебачення, міські розмови. Є в ній і багато особистого — досвід самої Дейнегіної, яка десятиліттями жила й працювала в Луганську і знала це місто не з чужих розповідей.
Тому Луганськ у романі справді стає одним із головних героїв. Не декорацією. Містом.
Містом перед самою прірвою.
І, мабуть, це ще одна відповідь на питання, що люди роблять із домом, до якого не можуть повернутися. Вони його зберігають. Хтось — у книжці. Хтось — у фотографіях. Хтось — у старому відео. А хтось досі тримає ключі від своєї квартири, до якої все ще сподівається одного дня повернутися.
Трамвай, якого вже не існує
Окреме місце у цій пам’яті займає луганський трамвай. Трамвайний рух у Луганську відкрили 1 травня 1934 року. Перед початком війни 2014 року в місті залишалися 37 вагонів і дев’ять маршрутів — старенькі, повільні, далеко не завжди зручні.
Хто тоді міг подумати, що колись сумуватиме навіть за ними? Навряд чи хтось уранці дорогою на роботу дивився на луганський трамвай і думав: треба добре запам’ятати цей звук.
Окупанти повністю знищили луганські трамваї — демонтовано вже всі колії, містом вже ніколи не проїде трамвай по вулиці Радянській, але спогади про “весну та початок травня” назавжди залишаться у старих фото та словах пісні відомого луганського барда Вєні Диркіна (Олександра Литвинова). Олександр пішов у засвіти задовго до подій 2014 року, але його пісні живуть у пам’яті багатьох з нас.
Міста взагалі запам’ятовуються не лише очима, вони залишаються звуками, запахами й смаками. У Луганська був навіть свій торт — «Шахтарський». Його купували до свят, несли в гості, везли з Луганська як гостинець.
У кожного міста є такі речі, які збоку здаються дрібницями, та для своїх вони — пароль.
Іноді ціла географія дитинства справді вміщується в коробку торта.
Останній мирний День міста
Особливо дивно тепер дивитися фотографії вересня 2013 року. Луганськ святкував 218-й день народження. Люди гуляли центром, були концерти, ярмарки, дитячі майданчики, квіти, фонтани. Хтось спеціально їхав на свято, хтось зустрічався з друзями.
Я завжди намагався потрапити на традиційну виставку квітів під естакадою біля вокзалу. Щороку це було щось неймовірне: величезні живі композиції, підприємства змагалися між собою — у кого вийде яскравіше й красивіше, а сотні любителів та колекціонерів привозили свої найкращі екземпляри, продавали їх, обмінювалися досвідом.
А зовсім поруч, у парку Першого травня, святкове повітря вже пахло шашликом, діти тримали величезні кулі солодкої вати, а над деревами повільно крутилося «Чортове колесо».
Той скрипучий радянський раритет дивним чином усе одно тягнув до себе. Треба було ще наважитися сісти в іржаву відкриту кабінку, де вся «система безпеки» складалася із залізного прута замість дверей. Зате сміливцям діставалися кілька хвилин дивовижної панорами: старе місто, Камброд, хлібозавод, старий пивзавод — увесь той Луганськ, який унизу здавався таким звичайним.
А хто з дитинства пам’ятає «Ромашку»?
Цей пекельний і зовсім не дитячий механізм так і залишився в пам’яті величезною махіною, яка в шаленому темпі кружляла верескливих, а іноді вже й відверто ригаючих діточок. І все одно наступного разу вони знову ставали в чергу. А ще там був зоопарк, правда від нього скоріше залишилася одна назва…
Ну а ввечері — «Театралка». Концерт, салют, натовп людей. Знайомі обличчя, випадкові зустрічі, шум великого міського свята. І ніхто з цих людей не думав, що всього за кілька місяців Луганськ стане зовсім іншим.
Ніхто не називав той День міста останнім мирним. Люди взагалі майже ніколи не знають, коли щось роблять востаннє.
Навесні 2014-го почалися захоплення адміністративних будівель. Потім — незаконний «референдум», озброєні формування, блокпости, бої, артилерія, російське втручання. На околиці міста українські військові місяцями тримали Луганський аеропорт.
А люди почали їхати. Хтось — із валізою. Хтось — із кількома пакетами. Хтось узяв документи, ноутбук і пару футболок, бо був упевнений, що повернеться за тиждень. Хтось, як я, тримався до останнього. І останнім аргументом став обстріл із «Градів», після якого в мене з’явився ще один день народження.
Люди виїжджали «на кілька тижнів», залишаючи вдома майже все. Бо ніхто не збирався прощатися зі своїм містом на роки.
Та й хто тоді міг у це повірити?
Найдовша дорога додому
За ці роки Луганськ роз’їхався по всьому світу. Луганці живуть у Києві, Дніпрі, Харкові, Львові, Одесі, Варшаві, Празі, Берліні й десятках інших міст. Вони знайшли роботу, побудували кар’єри, купили квартири, завели друзів. Народили дітей.
І все одно на запитання: — Ти звідки? дуже часто відповідають: — Я з Луганська.
Не «був із Луганська», не «колись жив у Луганську» – Я з Луганська. У цьому є щось дуже важливе — окупація може забрати можливість повернутися додому сьогодні, але вона не здатна заднім числом скасувати твоє дитинство, не може відібрати університет, не може стерти двір.
Не може заборонити пам’ятати голос матері з кухні, трамвай під вікнами чи дорогу додому. Луганськ просто роз’їхався разом із нами.
У сімейних фотографіях. У рецептах. У старих телефонних контактах. У назвах чатів. У випадково знайденому відео. У фотографії двору, яку хтось виклав у Facebook і під якою за годину збираються десятки коментарів: «А я тут жив», «А ось мої вікна», «А пам’ятаєте магазин за рогом?»…
І все-таки це День міста
Цей текст можна було б закінчити війною. Але не хочеться.
Бо День Луганська — про Луганськ. Не про тих, хто його окупував, не про прапори над адміністративними будівлями, не про прізвища людей, які в різні роки намагалися говорити від імені всього міста.
Місто набагато більше за них. Це сотні тисяч окремих життів: чиясь школа, чийсь перший поцілунок, пологовий будинок, звідки батько ніс тебе додому. Двір, де до темряви ганяли м’яча. Будинок техніки, який для тебе назавжди залишився університетом. Лавка на Дураковці. Камброд. Дорога від «України» до «Росії» завдовжки в одну зупинку. Трамвай. Могили рідних. І той самий маршрут додому, який ноги, здається, пам’ятають навіть через дванадцять років.
Тому сьогодні Луганськ має право не бути символом трагедії. Він має право залишатися просто рідним містом.
З усіма нашими дурними міськими назвами, які сторонній людині доводилося пояснювати. З російською мовою, з понад сотнею національностей, що жили поруч, з кримінальним минулим, з відомими бандитами 90-х, які стали «владою», а дехто зовсім нещодавно був навіть секретарем РНБО.
З усім тим хорошим і поганим, смішним, дивним і часом соромним, що робило Луганськ саме Луганськом.
Колись ми знову сперечатимемося про це місто: яким воно має бути, що відбудовувати першим, які будинки врятувати, як повернути університети, як відновити транспорт, що робити із заводами…
Як повернути людей.
І, можливо, ми навіть знову будемо ним незадоволені — сваритимемо мера, лаятимемо дороги, обурюватимемося маршрутками.
Якими прекрасними здаються сьогодні ці майбутні проблеми. Бо для них потрібно спочатку зробити одну річ — повернутися.
І колись, одного вересневого дня, друга субота місяця знову буде в Луганську просто Днем міста.
З днем народження, рідне місто!
Ми дуже давно не були вдома.
Але дорогу пам’ятаємо.
