32 високопосадовці і понад мільярд застав: корупційний зріз великої війни

Після 24 лютого 2022 року Україна живе в умовах, коли кожна велика державна витрата має особливу вагу. Громади шукають гроші на укриття, військові — на техніку, волонтери збирають на дрони та автомобілі, а держава залежить не лише від власних податків, а й від багатомільярдної допомоги партнерів.

На цьому тлі корупція перестає бути просто історією про чиновника, який вирішив заробити на посаді. Для країни, що воює, вона б’є по бюджету, довірі громадян і відносинах із союзниками. Європейська підтримка України вже прямо пов’язана з реформами, верховенством права та боротьбою з корупцією: виплати за Ukraine Facility залежать від виконання погодженого плану реформ, а Єврокомісія окремо вимагає захищати кошти ЄС від шахрайства, корупції та конфлікту інтересів. У липні 2026 року Рада ЄС, погоджуючи зміни до українського плану, знову включила до нього додаткові кроки у сфері верховенства права та антикорупційної політики.

Ми вирішили подивитися на масштаб проблеми через один конкретний показник: скільки людей із верхніх поверхів державної системи від початку повномасштабного вторгнення отримали підозри у корупційних або безпосередньо пов’язаних із корупцією провадженнях і за скількох із них після цього реально внесли заставу.

Період редакційного дослідження — від 24 лютого 2022 року до 4 вересня 2026-го.

У відкритих джерелах нам вдалося знайти та підтвердити щонайменше 32 такі випадки. Загальна сума фактично внесених застав — 1 041 882 620 гривень, або приблизно 1,042 млрд грн.

Йдеться саме про реальні платежі. Якщо суд визначив заставу, але підтвердження її внесення знайти не вдалося, таку суму ми не рахували. Якщо заставу кілька разів зменшували, у підсумок потрапляла сума, яка зрештою була внесена. Бізнесменів, посередників та інших приватних фігурантів навіть дуже великих справ до цієї вибірки не включали.

Повідомлення про підозру, звісно, не є вироком. Там, де справа ще не завершена, йдеться про версію слідства та обвинувачення.

Від голови Верховного Суду до міністрів і депутатів

На окремих справах добре видно, чому рахувати треба саме внесені гроші, а не цифри з першої ухвали суду.

Наприклад, після затримання тодішнього голови Верховного Суду Всеволода Князєва у травні 2023 року йому спочатку визначили заставу понад 100 млн грн. Далі її кілька разів зменшували. Коли сума опустилася до 18,168 млн грн, гроші внесли, і Князєв вийшов із СІЗО.

Те саме з Віктором Бондарем: початкова застава була значно більшою, але після кількох рішень суду її зменшили до 36,336 млн грн. Саме ця сума, а не початкові 100 млн, взята для підрахунку.

За Миколу Сольського після рішення ВАКС реально внесли 75,7 млн грн. За Валентина Резніченка — 30 млн грн, що підтверджували і ВАКС, і САП. За Юрія Щиголя — 25 млн грн.

У справі закупівель дронів та засобів РЕБ за колишнього голову Луганської ОВА Сергія Гайдая внесли 10 млн грн. За словами адвоката, гроші надали фізичні особи. За народного депутата Олексія Кузнєцова у тій самій справі ВАКС підтвердив внесення повних 8 млн грн.

Бригадний генерал СБУ Ілля Вітюк у вересні 2025 року вніс 9,084 млн грн сам. Речниця ВАКС підтвердила надходження повної визначеної судом суми.

А за ексголову Держприкордонслужби Сергія Дейнека 10 млн грн внесла інша особа.

Найбільша сукупна сума в нашій таблиці припадає на Олексія Чернишова — приблизно 171,6 млн грн у двох різних провадженнях. Далі йдуть Герман Галущенко зі 150 млн грн та Андрій Єрмак зі 140 млн грн.

За Галущенка ВАКС 29 червня 2026 року підтвердив надходження всієї застави. У випадку Єрмака гроші надходили кілька днів. 14 травня на рахунку ВАКС було 14,5 млн грн, 15 травня — 54,8 млн, а 18 травня суд повідомив, що 140 млн грн внесено повністю.

Лише Чернишов, Галущенко, Єрмак і Сольський разом дають близько 537 млн грн — понад половину всієї суми нашої вибірки.

Як бачимо, найбільші гроші знаходилися не за рядових чиновників і навіть не за депутатів. Вони знаходилися за людей, які працювали в уряді або безпосередньо біля центру президентської влади.

Хто платить за високопосадовців

Саме тут ця статистика стає значно цікавішою. Коли суд визначає чиновнику заставу у 100 чи 150 млн гривень, можна уявити, що підозрюваний дістає ці гроші зі свого рахунку. Насправді це часто не так. Закон дозволяє внести заставу іншій фізичній або юридичній особі. І в резонансних справах саме так регулярно й відбувається.

Ольга Стефанішина після призначення їй 6 млн грн застави заявляла, що таких грошей у неї та родини немає. Через тиждень усі 6 млн грн за неї внесла юридична фірма «Ілляшев і партнери».

За Дейнека заставу внесла стороння особа, за Гайдая — фізичні особи. За Чернишова в першому провадженні 120 млн грн надходили від кількох заставодавців.

У справі п’ятьох депутатів від «Слуги народу», яких НАБУ та САП підозрюють в отриманні грошей за голосування у парламенті, застава тільки за Юрія Кісєля, Ігоря Негулевського, Євгена Пивоварова, Михайла Лабу та Ольгу Савченко становила загалом 126,6 млн грн. Серед тих, хто платив, журналісти знаходили адвокатів, фізичних осіб і приватні компанії. Саме походження цих грошей поступово стає окремою частиною антикорупційних розслідувань.

Найпоказовіша історія — застава Галущенка. У червні 2026 року за колишнього міністра внесли 150 млн грн. Уже в серпні прокурор САП у суді описував версію слідства, за якою готівку для цієї застави передав бізнесмен Тимур Міндіч, після чого кошти могли переводити в безготівкову форму через компанії та банківські операції.

Коли за високопосадовця за кілька днів знаходять десятки чи сотні мільйонів гривень, питання «хто заплатив?» перестає бути побічною деталлю кримінальної справи. Хто є заставодавцем? Звідки в нього ці гроші? Які відносини пов’язують його з підозрюваним? Чому бізнес готовий заморозити десятки мільйонів гривень заради конкретного політика або чиновника? Чи були ці гроші належним чином перевірені банками та фінансовим моніторингом?

У кожного окремого платежу може бути абсолютно законне пояснення. Але коли йдеться вже про сотні мільйонів, відсутність таких запитань була б набагато дивнішою, ніж їх постановка.

Тим більше що найбільше прізвищ у парламентській частині таблиці пов’язано зі «Слугою народу». Тут важливо уточнити, що, наприклад, Олександр Трухін був виключений із партії ще до підозри. А Микола Тищенко на момент нинішньої справи давно не входив до фракції. Микола Сольський отримував підозру вже як міністр, хоча до роботи в уряді був депутатом від президентської партії. Частину парламентарів виключали або відсторонювали вже після появи кримінальних справ.

Проте сам політичний масштаб від цього не зникає. «Слуга народу» після виборів 2019 року отримала монобільшість і найбільший кадровий вплив на державну систему. Тому суспільство має повне право цікавитися не тільки кримінальною відповідальністю конкретного депутата, а й тим, як такі люди проходили політичний відбір, хто приводив їх у парламент і хто ніс за них політичну відповідальність.

При цьому зводити все до однієї партії було б занадто просто. У таблиці є депутати «За майбутнє», лідерка «Батьківщини», керівники незалежних державних органів, судової системи та силових структур.

А найбільші застави взагалі припадають на уряд і Офіс президента:

• Чернишов — уряд.
• Галущенко — уряд.
• Єрмак — Офіс президента.
• Смирнов — Офіс президента.
• Шило — СБУ та Офіс президента.
• Дубовик — Офіс президента.
• Князєв очолював Верховний Суд.
• Кириленко — Антимонопольний комітет.
• Щиголь та Жора керували Держспецзв’язку.
• Вітюк — генерал СБУ.
• Дейнеко очолював Державну прикордонну службу.

Як бачимо, кримінальні провадження дійшли до інституцій, через які проходять величезні державні ресурси та рішення.

Підозри є. А що далі?

Ось тут починається найважливіша частина цієї історії, в якої поки немає очікуваного завершення у вигляді вироків суду та покарань фігурантів.

Обшук майже гарантовано потрапляє в новини, затримання — теж. Засідання ВАКС і сума застави дають ще один гучний заголовок, а потім починаються роки судового процесу, за якими суспільство стежить уже значно менше.

Є й справи, де фінал можна сказати настав. Наприклад, Олександр Трухін уклав угоду, визнав вину, отримав обвинувальний вирок і втратив депутатський мандат. Андрій Одарченко після внесення 15 млн грн застави залишив Україну. Заставу стягнули в дохід держави, а самого депутата згодом заочно засудили. Цей випадок показав ще одну слабкість системи: велика застава сама по собі не гарантує, що людина залишатиметься доступною для правосуддя.

За багатьма іншими прізвищами остаточного судового рішення станом на 4 вересня 2026 року немає. Саме тому кількість підозр важко видавати за перемогу над корупцією. Підозра показує, що правоохоронці вважають зібрані докази достатніми для початку кримінального переслідування, а застава показує, який запобіжний захід застосував суд.

Результат з’являється пізніше — коли є судове рішення, яке витримує апеляцію, зрозуміла доля майна та грошей і відповідь на питання, чи була вина доведена. Як бачимо, на 4 вересня 2026 року завершених справ небагато.

Війна дала державі величезні додаткові бюджети, закриті закупівлі, спрощені процедури й об’єктивно менший рівень громадського контролю над частиною рішень. Це було необхідно для швидкості оборони, але водночас збільшило ціну зловживань. І коли підозри одна за одною отримують міністри, депутати, чиновники Офісу президента, керівники силових відомств і навіть голова Верховного Суду, говорити лише про «окремі випадки» стає дедалі важче. А масштаб кримінальних проваджень уже охоплює саму верхівку державної системи.

Понад 1,04 млрд грн фактично внесених застав — лише один зріз цієї проблеми. Це не гроші, які держава втратила через корупцію, і не розмір хабарів. Але ця сума показує, які фінансові ресурси існують навколо людей при владі та наскільки швидко вони можуть бути мобілізовані після кримінальних підозр.

Для країни, яка п’тий рік веде війну за власне існування, це вже питання не моралі й не красивих антикорупційних гасел.

Це питання життєздатності держави. Корупція забирає ресурси, послаблює довіру до влади, створює аргументи для противників допомоги Україні за кордоном і переконує громадян, що правила для тих, хто перебуває нагорі, відрізняються від правил для всіх інших.

Тому незручні питання до влади тут не просто допустимі — вони необхідні.

Чому люди, яким держава довірила парламентські мандати, міністерства, силові структури та ключові державні органи, настільки регулярно опиняються в матеріалах антикорупційних проваджень?

Хто забезпечує їм багатомільйонні застави?

Звідки походять ці гроші?

Чи перевіряє держава реальних заставодавців так само ретельно, як доходи самих чиновників?

І скільки з гучних справ, якими суспільству звітують про боротьбу з корупцією, зрештою закінчаться вироками?

Бо для воюючої країни недостатньо час від часу показувати суспільству чергового високопосадовця в залі ВАКС. Справжня перевірка держави починається після цього — коли треба довести справу до судового фіналу, простежити походження грошей і показати, що висока посада не перетворюється на окрему систему правил.

І поки що підстав говорити, що держава цю перевірку проходить успішно, майже немає.