Слово «Миротворець» давно стало майже синонімом чорного списку. За дванадцять років війни ресурс накопичив відомості про російських військових, бойовиків, колаборантів і пропагандистів. Та поряд із ними виявилися журналісти, українські посадовці, переселенці й навіть діти.
У жовтні 2026 року знову розгорівся скандал навколо «Миротворця». Журналісти виявили нові випадки внесення до бази українців, які жили в окупації або виїжджали через росію. Серед них — люди, які пережили блокаду Маріуполя, російську фільтрацію та повернулися до України.
«Ірта-fax» перевірив історію ресурсу, судові рішення, документи українських і міжнародних інституцій та випадки, пов’язані з Луганщиною. З’ясувалося, що питання до «Миротворця» виникли задовго до нинішнього скандалу. І деякі з них давно отримали відповіді в українських судах.
Вижив у Маріуполі. Виїхав через росію. Отримав звинувачення
17 жовтня «Новини Донбасу» повідомили, що в базі «Миротворця» з’явилися дані людей, які мешкали або досі мешкають на окупованих територіях. Серед внесених були навіть померлі. Журналісти встановили щонайменше п’ятьох осіб, у діях яких, за перевіреною редакцією інформацією, немає ознак злочину.
Підстави для включення до бази — проживання в окупації, перетин кордону, поїздки через непідконтрольні Україні пункти пропуску. А звинувачення вже значно серйозніші: посягання на територіальну цілісність, підтримка російської агресії та сприяння окупації. Особливо цинічно це виглядає на тлі історій маріупольців.
Ще 24 червня журналістка Валерія Приходько опублікувала на «Межі» свідчення трьох людей, які після всього пережитого знайшли свої дані на «Миротворці».
Так Катерина Дубініна у 2022 році залишалася на лівому березі Маріуполя: мости були заміновані, прямого шляху на підконтрольну Україні територію не було. Вона пішки дісталася до Виноградного, потім потрапила до Новоазовська, пройшла російську фільтрацію в Безіменному. Далі були Москва, Естонія, Іспанія. У вересні 2023 року Катерина повернулася в Україну та вступила на службу до українських силових структур. У «Миротворці» вона знайшла себе, матір і невістку. У картках фігурували статті 110 та 332-1 Кримінального кодексу — посягання на територіальну цілісність України та порушення порядку в’їзду на окуповану територію і виїзду з неї.
Віталій Дончевський, старший оперуповноважений карного розшуку поліції Донеччини, пережив окупацію Маріуполя та фільтрацію в Оленівці. Згодом також виїхав через росію і повернувся в Україну. У базі опинилася вся його родина. Після звернення Дончевського його картку видалили, але, за його словами, на момент інтерв’ю дані дружини, матері та брата залишалися.
Альона Бондаренко виїхала з Маріуполя у квітні 2022 року. Через відсутність ліків у неї почалося обмороження кінцівок. Шлях порятунку пролягав через росію, Латвію та Польщу. Організувати виїзд допомагали волонтери Helping to Leave. Повернувшись в Україну, вона дізналася, що «Миротворець» звинувачує її в посяганні на суверенітет та підтримці російської агресії. Разом з адвокатом Альона готувала позов, але спочатку звернулася до адміністрації сайту — і запис видалили без суду.
Виходить цікаво: спочатку людину публічно звинувачують у підтримці агресії та вбивств українців, а потім, після її звернення, інформацію можуть просто прибрати. Якщо підстави для звинувачень були переконливими, чому запис видалили? Якщо помилковими — хто відповідає за їх поширення? Публічної відповіді, яка пояснювала б ці рішення, немає.
Луганськ: допомагав українській армії — потрапив до бази за «російську спецоперацію»
Згадаємо вересень 2019 року. Тоді троє луганців — Андрій Шаповалов, Денис Денищенко та Антон Волохов — записали відео, в якому заявили, що збираються відзначити День міста в окупованому Луганську. Шаповалов тоді керував регіональним суспільним телеканалом «UA: Донбас», Денищенко був депутатом Рубіжанської міської ради, а Волохов очолював управління молоді та спорту Луганської ОДА.
Ролик викликав скандал — одні побачили в ньому заклик до небезпечного примирення, інші — спробу нагадати, що Луганськ залишається українським містом. 11 вересня «Еспресо» повідомило про внесення всіх трьох до «Миротворця». У картках їм приписали свідому участь в інформаційно-пропагандистській спецоперації росії та маніпулювання суспільно важливою інформацією на користь агресора.
Однак того самого дня автори відео пояснили «Детектору медіа», що насправді нікуди не збиралися. Це була інформаційна провокація, соціальний експеримент. Хотіли привернути увагу до проблем переселенців, відсутності голосу луганців у процесах реінтеграції та поїздок українських чиновників на окуповані території.
«Я нікуди не йду і не збирався йти», — пояснив тоді Шаповалов.
Задум можна критикувати, можна сперечатися, наскільки вдалою була така провокація і чи не зіграла вона на руку російській пропаганді. Але участь у російській спецоперації — це вже звинувачення зовсім іншого порядку. Воно потребує доказів, а не здогадів про наміри авторів ролика.
Особливо показова історія Дениса Денищенка. За матеріалами «Громадського радіо» від 7 жовтня 2020 року, у 2014 році він був учасником луганського Автомайдану. Разом з іншими активістами допомагав українським десантникам, які згодом обороняли Луганський аеропорт. Вони доставляли військовим продукти, пересувалися польовими дорогами, щоб уникнути блокпостів бойовиків, передавали інформацію про ситуацію навколо аеропорту. Звичайно, минулі заслуги не означають, що будь-які наступні вчинки людини не підлягають критиці, але називати такого чоловіка учасником російської спецоперації без переконливих доказів — зовсім інша справа.
Між невдалим політичним перформансом і співпрацею з ворогом існує певна відстань — у кримінальному праві вона називається доказами.
Суд у Харкові: звинувачення «Миротворця» виявилися неправдою
Наступна історія значно серйозніша. Тут уже не треба покладатися на чиїсь спогади або пояснення у Facebook, бо є судове рішення.
26 січня 2016 року на блокпості біля Сватового Луганської області затримали чоловіка за підозрою в причетності до незаконних збройних формувань. Того самого дня його відпустили. Згодом чоловік дізнався, що його дані внесли до бази, де назвали зрадником України та приписали йому посаду начальника внутрішньої безпеки так званого «мгб лнр». Фігурувала також посада помічника «генерального прокурора лнр». Він почав домагатися спростування.
У матеріалах цивільної справи № 638/4856/17 зафіксовано, що перевірка поліції не підтвердила його причетності до незаконних формувань. СБУ у відповіді від 5 лютого 2018 року також повідомила про відсутність відомостей щодо належності чоловіка до таких формувань і перебування на приписаній йому посаді.
20 листопада 2018 року Дзержинський районний суд Харкова ухвалив заочне рішення: інформація, розміщена на «Миротворці», є недостовірною. Керівництво сайту зобов’язали її видалити.
Причому в матеріалах справи є ще одна важлива деталь: за повідомленням СБУ, «Миротворець» створили з ініціативи приватних осіб, а сама Служба безпеки не здійснювала адміністрування цього ресурсу.
Тобто навіть наявність у базі відомостей, які стосуються національної безпеки, не робить сайт офіційним органом держави. Та на цьому історія не закінчилася. Через рік неправдиві звинувачення знову спливли — цього разу під час атестації зятя чоловіка, який виграв суд у «Миротворця».
У грудні 2019 року кадрова комісія Генеральної прокуратури перевіряла професійну етику та доброчесність прокурора. Серед претензій згадали і його тестя, якого в інтернеті називали майором безпеки «лнр». І це попри те, що ще у 2018 році суд визнав поширені про нього на «Миротворці» звинувачення неправдивими. Комісія також посилалася на окремий інцидент за участю тестя на блокпості у 2019 році та майнові обставини родини прокурора. Ці претензії суд оцінював окремо від звинувачень, раніше спростованих у справі проти «Миротворця».
Прокурор не пройшов атестацію та був звільнений. Він оскаржив ці рішення. Суди встановили, що претензії кадрової комісії були недостатньо обґрунтованими. 21 грудня 2023 року Верховний Суд залишив у силі рішення про скасування результатів атестації та звільнення.
Стверджувати, що прокурора звільнили виключно через «Миротворець», було б неправильно. Проте сама ситуація показова: навіть виграний суд не гарантує, що неправдиві звинувачення з інтернету перестануть переслідувати людину. У цьому випадку вони дісталися вже до державної кадрової комісії — і стали частиною аргументів проти її родича.
Від списку ворогів — до банківського рахунку: як держава користувалася «Миротворцем»
У травні 2017 року Національний банк України зробив те, що сьогодні виглядає особливо дивно: у листі № 25-0008/35441 НБУ навів перелік інформаційних ресурсів, які банки могли використовувати під час фінансового моніторингу клієнтів. Першим у списку стояв «Миротворець». Далі — іноземні реєстри компаній, бази офшорів, бізнес-довідники та інші джерела.
Тобто приватний сайт, на якому людину могли звинуватити у співпраці з окупантами без судового рішення, опинився серед джерел, рекомендованих державним регулятором для банківської перевірки. І це мало цілком реальні наслідки.
У звіті Управління Верховного комісара ООН з прав людини за листопад 2017 — лютий 2018 року згадується випадок, коли державний банк, за повідомленнями журналістів, відмовив клієнту в обслуговуванні через негативну інформацію на «Миротворці». У примітках до документа ООН посилається на оприлюднений банківський лист, у якому згадувалася інформація з цього ресурсу.
Виникає запитання: з яких пір запис у приватній базі став підставою для оцінювання банківського клієнта?
НБУ зрештою переглянув свої рекомендації. 24 травня 2021 року листом № 25-0006/44910 Нацбанк затвердив оновлений перелік інформаційних ресурсів і визнав документ 2017 року таким, що втратив чинність. У новому списку «Миротворця» вже немає.
Це не означає, що банки тепер узагалі не можуть натрапити на відомості сайту під час пошуку публічної інформації, але офіційної рекомендації НБУ використовувати саме цей ресурс у новому переліку немає. Зате залишилося питання, на яке було б цікаво отримати відповідь від самого регулятора: скільки банків використовували «Миротворець» для перевірки клієнтів і скільком людям його записи створили проблеми? Публічної статистики немає.
І якщо згадати судову історію з Луганщини, де недостовірні звинувачення дісталися кадрової комісії прокуратури, картина виходить неприємна: приватна база могла впливати не лише на репутацію людини, а й на її стосунки з державними установами та банками.
ФСБ як джерело інформації
У нинішній історії з маріупольцями є деталь, яка заслуговує на окрему увагу: у картках деяких людей як джерело відомостей зазначали бази прикордонної служби ФСБ росії за 2014–2024 роки. Це зафіксували журналісти «Межі». В оприлюднених записах були дати перетину, документи, пункти пропуску та інші подробиці.
Звідки адміністрація сайту отримала ці дані, достеменно невідомо. Можливо, йдеться про витік або викрадену базу. Можливо, про інше джерело, походження якого адміністрація не розкриває. Підтверджень, які дозволяли б встановити справжність, повноту й незмінність усіх цих відомостей, у відкритому доступі немає.
Та навіть справжній запис прикордонної служби може засвідчити лише факт перетину кордону — він нічого не говорить про причини поїздки. Людина могла рятувати дітей, виїжджати на лікування, шукати родичів або просто тікати від обстрілів. Із самого запису неможливо встановити, чи підтримувала вона окупацію. Особливо якщо йдеться про російську спецслужбу, яка працює в інтересах держави-агресора. За таких обставин підміняти перевірку даних готовими звинуваченнями — небезпечно.
Є й інша проблема: хто перевіряє, чи не переплутали людей з однаковими прізвищами? Чи правильно вказали номер документа? Чи справді особа перебувала там, де зазначено? Чому одних людей з однаковими маршрутами вносять до бази, а інших — ні?
Оприлюдненої методики незалежної перевірки, яка дозволила б отримати відповіді на ці запитання, немає.
А що каже закон?
Тепер про те, чого немає у звинуваченнях «Миротворця»: нормального правового аналізу конкретних обставин евакуації.
Закон № 2217-IX від 21 квітня 2022 року, який набрав чинності 7 травня того самого року, закріпив право громадян України на вільний і безперешкодний виїзд із тимчасово окупованих територій на іншу територію України. Зокрема, через лінію зіткнення — гуманітарними коридорами або будь-яким іншим доступним способом. Ця норма стосується передусім виїзду через адміністративну межу та лінію зіткнення. Щодо евакуації через росію юридичне значення мають конкретні обставини перетину кордону, наявність вимушеної необхідності та мета дій людини. Автоматично прирівнювати такий маршрут до злочину закон не дозволяє. Це не скасовує всіх правил перетину державного кордону, але закон прямо враховує обставини, у яких люди змушені залишати окупацію.
Що стосується статті 332-1 Кримінального кодексу, то вона передбачає відповідальність за порушення порядку в’їзду на окуповану територію та виїзду з неї з метою заподіяння шкоди інтересам держави. Сам маршрут через росію ще не доводить такої мети.
Стаття 110 КК України стосується умисних дій, спрямованих на зміну меж території або державного кордону України всупереч конституційному порядку, а також публічних закликів до таких дій. Саме проживання в окупації чи виїзд звідти під її ознаки не підпадає.
Залишається ще принцип «крайня необхідність», передбачений статтею 39 КК України. Він дозволяє враховувати ситуації, коли людина змушена діяти для усунення безпосередньої небезпеки, яку неможливо відвернути іншим способом. Оцінюються конкретні обставини, а не лише сам факт порушення формального порядку. І це не індульгенція для колаборантів: якщо людина добровільно працювала на окупаційну адміністрацію, допомагала російській армії або скоїла інший злочин, вона може нести відповідальність за відповідними нормами закону, але для цього потрібні докази її конкретних дій.
Власне, цим і відрізняється правосуддя від складання списків за принципом «десь був, щось перетинав, отже, підозрілий».
Для Луганщини це питання особливо болюче. Ще після 2014 року переселенцям доводилося долати упереджене ставлення через місце реєстрації. Про це «Ірта-fax» писав у матеріалі «Вкрадене життя. Луганщина в окупації». Люди втратили роботу, житло, звичне життя. Хтось залишився в окупації через літніх батьків, хтось не мав грошей на переїзд. Дехто виїхав через росію, бо іншого маршруту просто не існувало. І перетворювати ці обставини на ознаки нелояльності — означає карати людей за наслідки російської агресії.
Журналісти, суддя, дитина: кого ще записували до небезпечних
Скандал із переселенцями — далеко не перший. У травні 2016 року «Миротворець» оприлюднив персональні дані понад чотирьох тисяч українських та іноземних журналістів, які отримували акредитацію для роботи на окупованих територіях Донбасу. Серед них були представники BBC, Reuters, AFP, CNN, New York Times та інших медіа. Акредитацію, необхідну для виконання професійної роботи, сайт фактично подав як свідчення співпраці з терористичною організацією.
11 травня 2016 року представниця ОБСЄ з питань свободи медіа Дуня Міятович висловила занепокоєння безпекою журналістів. На той момент уже надходили повідомлення про погрози людям з оприлюдненого списку. А 2 червня ОБСЄ привітала початок розслідування щодо розкриття персональних даних журналістів.
У жовтні 2021 року до бази потрапила неповнолітня жителька окупованого Луганська: дівчина брала участь у заходах, пов’язаних із російськими пропагандистськими структурами. Тодішня уповноважена Верховної Ради з прав людини Людмила Денісова звернулася до поліції та СБУ через оприлюднення її персональних даних. Тут показовий навіть сам характер ситуації: дитину можуть використовувати ворожі пропагандисти. Її публічні заяви можуть бути неправдивими, але чи означає це, що український ресурс повинен поширювати її персональні дані? Денісова наголошувала: дітей, залучених до діяльності збройних груп із порушенням міжнародного права, слід розглядати як жертв конфлікту.
У січні 2022 року до бази внесли суддю Печерського районного суду Києва Віту Бортницьку після ухвалення нею рішення про арешт майна Петра Порошенка. «Українська правда» повідомляла, що в картці суддю звинуватили у фабрикації кримінальних справ. Ресурс посилався також на інші її рішення й дисциплінарні матеріали.
Хто стоїть за «Миротворцем»
Історія ресурсу почалася у 2014 році. Тоді Антон Геращенко, радник міністра внутрішніх справ, розповідав про волонтерський центр під керівництвом Георгія Туки, який збирав інформацію про бойовиків і сепаратистів. За словами Геращенка, цими даними користувалися МВС, СБУ, розвідка та прикордонники. Водночас він визнавав, що сама наявність людини в базі не доводить її причетності до злочину.
А хто керує ресурсом тепер? Публічний керівник центру — Роман Зайцев, колишній співробітник управління СБУ в Луганській області. Він роками виступає від імені «Миротворця», пояснює його діяльність та коментує скандали. У інтерв’ю «Фактам» у березні 2021 року Зайцев розповідав, що право додавати інформацію до бази має обмежене коло осіб, а рішення про видалення записів ухвалюють колегіально.
Ще у 2016 році журналісти «Радіо Свобода» встановили зв’язок «Миротворця» з київською піар-компанією Internet Business Promotion, якою керував Ігор Савчук. Компанія спеціалізувалася, зокрема, на управлінні репутацією в інтернеті, роботі із соцмережами та нейтралізації негативної інформації.
У дослідженні «Межі» від 29 червня 2026 року наведено й інші підтвердження участі Савчука та Ярослава Бондаренка в діяльності проєкту. Обидва служили в батальйоні МВС «Київ-2». Колишній командир підрозділу Богдан Войцеховський ще у 2017 році називав їх волонтерами «Миротворця» та розповідав, що саме вони запропонували використовувати базу для перевірки людей на блокпостах.
У публічному просуванні ресурсу свого часу брав участь і блогер Мирослав Олешко. А от встановити, хто саме сьогодні володіє сайтом, фінансує його роботу та затверджує конкретні публікації, за перевіреними відкритими документами не вдалося.
Є в цій історії ще одна цікава подробиця: у грудні 2021 року Зайцев заявив «Фактам», що «Миротворець» — проукраїнський, але не український сайт. За його словами, близько 60% співробітників центру працювали за кордоном, там само перебували сайт і його адміністратори. Перевірених даних про їхнє нинішнє місцеперебування немає. Та й розташування серверів за кордоном саме собою не звільняє від відповідальності за порушення закону.
Отже, керівник є, частина учасників проєкту відома, а ось із персональною відповідальністю за помилкові звинувачення все значно складніше. Для ресурсу, який збирає персональні дані та публічно пов’язує людей із тяжкими злочинами, така непрозорість становить серйозну проблему. При цьому «Миротворець» не є судом, правоохоронним органом чи державним реєстром підозрюваних. Запис у його базі не означає, що людині повідомили про підозру, оголосили в розшук або визнали винною.
російська пропаганда роками називає ресурс українським «розстрільним списком». Доказів того, що потрапляння до бази означає державний наказ на фізичне знищення людини, немає. Проте відкидати російську брехню — не означає заплющувати очі на справжні порушення. І якщо український суд уже визнав неправдивими конкретні звинувачення «Миротворця», то питання до його адміністраторів аж ніяк не є вигадкою кремлівської пропаганди.
Європарламент вимагав припинити діяльність «Миротворця»
11 лютого 2021 року Європейський парламент ухвалив резолюцію про виконання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС. У пункті 73 депутати закликали українську владу засудити й заборонити діяльність екстремістських груп та сайтів, що розпалюють ненависть, зокрема «Миротворця».
У документі йдеться також про зловживання персональними даними журналістів, політиків і представників меншин. Це офіційна позиція Європарламенту, водночас резолюція не є судовим вироком чи рішенням про блокування сайту в Україні.
Проте ігнорувати таку оцінку було б дивно, адже претензії європейських депутатів стосувалися не права України боротися з російською агресією, а способів, якими це робить приватний ресурс.
ООН і кримінальне розслідування: що відомо у 2026 році
Ще цікавіший документ оприлюднив Комітет ООН з прав людини: у звіті CCPR/C/145/2/Add.3 від 11 травня 2026 року наведено інформацію, подану Україною, про об’єднане кримінальне провадження щодо незаконного збирання та поширення персональних даних на сайті «Миротворець». Згідно з українською відповіддю, досудове розслідування тривало.
Однак тут є суттєва деталь: звіт ООН датований 2026 роком, а відповідну інформацію Україна надала ще 5 листопада 2024 року. Отже, документ підтверджує, що держава повідомляла про розслідування, але сам собою не встановлює, що воно триває саме зараз. Актуальних перевірених відомостей про його завершення, конкретні підозри чи обвинувальні вироки щодо адміністраторів у межах цього провадження немає.
І це породжує наступні запитання: що сталося з розслідуванням? Чи встановили відповідальних за оприлюднення незаконно зібраних даних? Чи отримали захист потерпілі?
Відповідей, які дозволяли б документально підбити підсумок провадження, у відкритих джерелах ми не знайшли.
То «Миротворець» поза законом чи ні?
З юридичного погляду називати весь ресурс незаконним було б неправильно: немає перевіреного судового рішення, яким діяльність «Миротворця» загалом визнано незаконною та заборонено. Водночас окремі дії його адміністрації можуть порушувати закон.
Стаття 32 Конституції України захищає приватне й сімейне життя та право на спростування недостовірної інформації.
Закон «Про захист персональних даних» визначає підстави й умови їх обробки, права людини на доступ, виправлення та знищення незаконно оброблених відомостей.
Стаття 277 Цивільного кодексу передбачає право вимагати спростування недостовірної інформації. А стаття 182 Кримінального кодексу встановлює відповідальність за незаконні дії з конфіденційною інформацією про особу — за наявності передбачених законом ознак злочину.
У кожному випадку необхідно враховувати суспільний інтерес, правомірність отримання інформації, її правдивість, необхідність поширення та можливу шкоду людині. Не всяка публікація персональних даних є злочином і не кожна помилка — підстава для кримінальної відповідальності, але боротьба з колабораціонізмом також не надає права ігнорувати закон.
Найточніше проблему «Миротворця» описує інша обставина: ресурс здатний висувати звинувачення із серйозними репутаційними наслідками, але не має повноважень державного органу та не забезпечує публічно перевірюваної процедури, яка гарантувала б правдивість кожної картки.
У результаті людина може роками доводити, що інформація про неї неправдива. Або, як показують історії маріупольців, спробувати домогтися видалення запису без суду. І навіть успішне видалення не поверне повністю репутацію, якщо звинувачення вже розійшлися інтернетом.
Що робити ВПО, якщо їхні дані опинилися на «Миротворці»
Насамперед сам запис не означає наявності кримінального провадження, підозри чи судимості. Перевіряти свій процесуальний статус слід через законні офіційні процедури, а не за карткою приватного ресурсу.
Якщо інформація недостовірна або містить конфіденційні дані, варто зафіксувати публікацію: зберегти адресу сторінки, скриншоти, дату виявлення, зміст звинувачень. У судовому спорі можуть знадобитися додаткові способи фіксації електронних доказів.
Вимогу про видалення або виправлення інформації можна подавати адміністратору ресурсу, якщо є можливість встановити належного адресата. Проте надсилати невідомим особам копії паспорта, банківські реквізити чи інші чутливі відомості без перевірки їхньої необхідності та безпеки не варто.
Інший шлях — звернення до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. Якщо оприлюднення даних супроводжується погрозами або має ознаки кримінального правопорушення, підстави для звернення є й до правоохоронних органів.
За потреби можна подати позов про спростування недостовірної інформації, її видалення та відшкодування шкоди за наявності відповідних підстав.
Історія чоловіка, затриманого біля Сватового, показує, що судовий захист можливий, але вона ж демонструє, скільки часу й зусиль може забрати виправлення чужої помилки.
Хто відповість за «ворогів», яких призначили своїми руками?
«Миротворець» починав як волонтерська ініціатива, покликана допомагати викривати тих, хто воював проти України, організовував окупацію та допомагав російським спецслужбам. Такі відомості справді можуть бути корисними правоохоронцям — якщо вони перевірені й використовуються відповідно до закону.
Але коли поруч із російськими бойовиками опиняються українські переселенці, журналісти й люди, щодо яких суд уже визнав звинувачення «Миротворця» недостовірними, виникає питання вже не до окремої картки. Виникає питання до принципу роботи ресурсу.
Заявлене використання баз ФСБ, непрозорі критерії внесення, видалення карток після звернень, судові рішення про недостовірну інформацію — усе це потребує не емоційних виправдань, а відповідей. Хто сьогодні ухвалює рішення про внесення людини до бази? Хто перевіряє докази? Як виправляють помилки? Скільки їх було? Чи повідомляють людині, що звинувачення виявилися безпідставними? І чи не використовуються зібрані дані поза заявленою метою?
Без відповідей на ці запитання говорити про надійність ресурсу складно, а державі час визначитися, як вона захищатиме людей від неправдивих звинувачень, незалежно від того, під яким патріотичним гаслом їх оприлюднюють.
Бо зрадників в Україні вистачає справжніх. Їх потрібно виявляти, розслідувати їхні злочини та притягувати до відповідальності. А от призначати нових за фактом проживання в окупації, маршрутом евакуації чи невдалим дописом у соцмережі — заняття сумнівної користі.
Особливо коли людина вже один раз заплатила за те, що залишилася українцем: власним домом. І тепер від неї вимагають довести це вдруге — перед невідомо ким, невідомо за якими правилами та невідомо заради чого.
