Насправді на боці Третього рейху у війні проти СРСР виступили уряди лише шести європейських держав, тоді як більшість країн континенту до червня 1941 року самі були жертвами нацистської окупації, а мільйони європейців воювали проти Гітлера — у тому числі пліч-о-пліч з Червоною армією.
Російські ЗМІ поширюють заяву постійного представника РФ при ООН Василя Небензі про те, що «майже вся Європа разом із Третім рейхом» брала участь у нападі на Радянський Союз. «Вони самі (європейці – прим. ред.) були пособниками нацистів, до нас прийшла в гості практично вся Європа під прапорами Гітлера. Хто тільки з нами не воював», — цитує дипломата РІА «Новости». Це повідомлення поширили «Российская газета», «Победа РФ» та інші видання.
Насправді ж це черговий фейк, який озвучив російський постпред в ООН. Формальними союзниками Німеччини у війні проти СРСР були Румунія, Фінляндія, Угорщина, Італія, Словаччина та Хорватія — шість держав, а не практично вся Європа. Переважна більшість європейських країн до червня 1941 були окуповані нацистами і не мали ані урядів, здатних «оголосити війну» СРСР, ані власних армій. При цьому Велика Британія вже майже два роки воювала з Німеччиною і з липня 1941 стала союзником Москви, а поляки, французи, чехи та інші європейці билися проти Гітлера — у тому числі на радянсько-німецькому фронті.
За даними військових істориків, 22 червня 1941 року кордон СРСР перетнули понад 3,8 мільйона солдатів країн «осі», проте ядро цього угруповання становив німецький вермахт — понад три мільйони людей. Як випливає з бойового розкладу операції «Барбаросса», до липня 1941 року поряд із приблизно 150 німецькими дивізіями в кампанії брали участь 15 румунських і 16 фінських дивізій, 3 італійські та 2 словацькі дивізії, а також 12 угорських бригад. Іншими словами, внесок союзників Гітлера, за всієї його значимості на окремих ділянках, був на порядок менший за німецький. Найбільше академічне дослідження цієї теми — книга колишнього наукового директора Центру військової історії бундесверу Рольфа-Дітера Мюллера «The Unknown Eastern Front: The Wehrmacht and Hitler’s Foreign Soldiers» — детально показує: іноземні контингенти на Східному фронті були різнорідними, часто погано озброєними і підпорядкованими інтересам Берліна, а не «загальноєвропейським походом» рівноправних партнерів.
Важливо зазначити, що більшість Європи була жертвою рейху, а не його союзником. На момент нападу на СРСР Польща, Чехія, Данія, Норвегія, Нідерланди, Бельгія, Люксембург, Франція, Югославія та Греція були окуповані Німеччиною. Історик Колумбійського університету Марк Мазовер у своїй роботі «Hitler’s Empire: Nazi Rule in Occupied Europe» характеризує нацистське панування в Європі як жорстоку колоніальну імперію, побудовану на терорі, пограбуванні та масових вбивствах, — окуповані народи були об’єктом експлуатації, а не добровільними учасниками війни Гітлера. Ставити знак рівності між окупованою країною і союзником агресора — означає підміняти поняття: за такою логікою «пособником нацистів» довелося б оголосити і сам СРСР, на окупованій території якого, за оцінками істориків, від 600 тисяч до 1,4 мільйона радянських громадян служили в німецьких збройних силах як «хіві» та бійці «східних формувань» — більше, ніж дали вермахту всі західноєвропейські країни, разом узяті.
Європейці масово воювали проти Гітлера — зокрема поряд із Червоною армією. Велика Британія перебувала у стані війни з Німеччиною з вересня 1939 року, а вже 12 липня 1941 року підписала угоду про спільні дії з СРСР. В рамках арктичних конвоїв близько 1400 транспортів доставили до Мурманська та Архангельська мільйони тонн військових вантажів, при цьому британські моряки гинули, захищаючи постачання для Червоної армії. Польські збройні сили, четверті за чисельністю серед союзників після СРСР, США та Великої Британії, билися з Німеччиною на Заході та на Сході: сформовані в СРСР польські армії дійшли до Берліна. Французький авіаполк «Нормандія — Неман» воював у складі радянської 1-ї повітряної армії, здійснивши понад 5000 бойових вильотів та знищивши близько 270 німецьких літаків. Рухи Опору діяли практично у всіх окупованих країнах. Західноєвропейські добровольці в частинах СС обчислювалися десятками тисяч — маргінальна величина на тлі мільйонів європейців, що воювали проти рейху.
Риторика про «напад усієї Європи» ігнорує й те, що з серпня 1939 по червень 1941 року Москва була пов’язана з Берліном пактом Молотова-Ріббентропа. Як показує британський історик Роджер Мурхаус у дослідженні «The Devils’ Alliance: Hitler’s Pact with Stalin, 1939–1941», радянсько-німецьке співробітництво включало розділ Польщі, анексію балтійських держав і масштабні постачання сировини, які допомогли Гітлеру вести війну проти тих самих європейських країн, провину яких тепер підкреслює російська дипломатія.
Отже, заява Небензі підміняє історичні факти пропагандистським узагальненням: реальну коаліцію із шести держав «осі» вона перетворює на «практично всю Європу», окуповані жертви нацизму — на «пособників», а участь мільйонів європейців у розгромі рейху, включаючи союзницьку допомогу СРСР, просто викреслює. Мета цієї риторики — перенести колективну «спадкову провину» на сучасні європейські держави, які підтримують Україну, та зобразити нинішнє протистояння як продовження Великої Вітчизняної війни.
