«Хохол» – слово начебто просте, а реакцій на нього — від сміху до бажання дати в пику. Українці можуть назвати одне одного хохлами, посміятися й спокійно піти пити каву, але якщо те саме з відповідною інтонацією скаже росіянин, розмова може піти зовсім за іншим сценарієм. І справа не в особливій українській вразливості.
Сучасний тлумачний словник Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України справді визначає «хохол» як зневажливу назву українця. За кілька століть російського вжитку до цього слова встигли причепити стільки лайна, що первісне його значення майже загубилося. А дарма.
Бо спочатку ніякого «дурного хохла», «хитрого хохла» і навіть українця там не було, а був звичайний чуб. А далі починається значно цікавіша історія.
Спочатку був чуб
Етимологічний словник української мови дає для «хохла» первісне значення — «чуб, пелех» — і праслов’янську форму xoxolъ. Схожі слова є в польській, чеській, словацькій, білоруській та інших слов’янських мовах. А от звідки взялося саме праслов’янське слово — тут наука вже чесно розводить руками: версій вистачає, а загальновизнаної немає.
І це одразу псує одну дуже популярну історію: мовляв, московити побачили запорозьких козаків із оселедцями, здивувалися дивній зачісці, назвали їх «хохлами» — і відтоді так повелося.
Було трохи складніше. Саме слово старіше за цю історію, але перетворення «хохла»-чуба на назву людей справді пов’язане із зачіскою, причому спочатку дісталося зовсім не українцям.
Першими «хохлами» для московитів були не українці
На початку XVII століття для московита «хохол» був передусім чужою зачіскою. Історик Борис Флоря, який спеціально досліджував ранню історію цього слова в московських документах, простежив дуже цікавий перехід. У документах часів Смути «хохол» — це ще буквально пасмо волосся на поголеній голові. Така зачіска впадала московитам в очі у поляків та інших людей із західного, католицького світу.
А вже 1621 року слово з’являється в листуванні московського воєводи з державцем Серпейська як лайка щодо людей. Там вже летять «поганые хохлы», «сатанины угодники» й навіть «хохлы бесовские». Але українців як народу це слово ще не означало: йшлося про чужих за вірою людей, а незвична зачіска стала однією з видимих ознак цього «чужого» світу.
Ще наочніший документ з’являється 1626 року. До московії приїздить Александр Яхія — авантюрист і претендент на османський престол. Дорогою він змінює зачіску: підстригає голову й залишає чуб. На цю зачіску московські пристави реагують нервово. У документі записано, що Яхія «голову простриг и учинил хохол, как делают польские купцы». Пристави пояснюють гостю, що в московській державі поляків із такими хохлами навіть до церкви не пускають. Тобто ніякого українця тут усе ще немає, є дивна, з московського погляду, польська зачіска, та ще й підозріло католицька.
У 1631 році інший документ розповідає про людей, які перейняли польські звичаї: вони «ходят по-польски с хохлами».
А потім московити ближче познайомилися із запорозькими козаками й слово поїхало в наш бік.
Під час Смоленської війни 1632–1634 років московські війська постійно стикалися із запорожцями. Вже 1636 року в документах з’являються «литовские земли хохлачи» — вихідці з українських земель Речі Посполитої. А 1644 року слово «хохлачи» вживають поруч із «черкасами» — поширеною тоді московською назвою запорозьких козаків. Цей перехід підтверджує й Internet Encyclopedia of Ukraine, яку видає Canadian Institute of Ukrainian Studies: у московських джерелах слово з’являється на початку XVII століття, а вже у 1630-х ним починають називати запорозьких козаків і ширше українців.
Ось приблизно так чуб і почав перетворюватися на назву людей, причому важко не оцінити масштаб цього історичного жарту. Минуло кілька століть — і нащадки московитів намагатимуться страшенно образити українця словом, яке починало свій шлях приблизно як «цей дивний чоловік із чубом». Не найпереконливіший компромат на націю.
Ні, «хохол» не означає «син неба»
Тепер погана новина для любителів красивих легенд. Українським інтернетом давно гуляє історія, що «хохол» нібито походить від тюркського kök oğul чи схожого словосполучення і перекладається як «син неба» або «небесний син».
Версія прекрасна: так і бачиш козака на коні, над ним небо, десь грає героїчна музика. Є тільки одна проблема: серйозна етимологія цього не підтверджує.
Етимологічний словник української мови прямо називає малоймовірними спроби пов’язати «хохол» із перським kākul — «кучері» — та тюрксько-татарськими відповідниками. Натомість маємо праслов’янське xoxolъ і цілу низку споріднених слів у слов’янських мовах.
Тому ні, ми не будемо вигадувати собі «сина неба», щоб наше «хохол» раптом стало красивішим. Нам і чуба вистачить.
Як чуб перетворили на дурного українця
Ось тут жарти поступово закінчуються. Саме слово, як бачимо, не містить образи, образу в нього запхали пізніше. І відбувалося це роками. У російській культурі «хохол» поступово перестає бути просто назвою людини з України й перетворюється на готового персонажа: хохол — селянин, простак, смішно говорить, не дуже освічений, хитрий… Причому настільки дивовижно хитрий, що одночасно може бути повним дурнем.
Логіка тут не особливо заважала — стереотипу логіка взагалі не потрібна. (як працюють стереотипи та інші маніпулятивні технології ми докладно розповідали у матеріалі Маніпуляція свідомістю: стереотипи, символи та іміджі)
І якщо потрібен документ того, наскільки далеко все зайшло вже у XIX столітті, далеко ходити не треба.
Даль і хохол, який одночасно дурень і хитріший за чорта
У другому виданні знаменитого «Толкового словаря живого великорусского языка» Володимира Даля історія слова вмістилася фактично на одній сторінці.
Спочатку Даль пояснює «хохол» як чуб, а потім переходить до іншого значення: «Хохол, украинец, малоросс».
І відразу після цього — народна мудрість російської імперії:
- «Хохол глупее вороны, а хитрее черта».
- «Хохол не соврет, да и правды не скажет».
- «И по воду хохол, и по мякину хохол».
У збірці Даля «Пословицы русского народа» все ще веселіше: там індичка з одного яйця висиджує сімох хохлів, чорт знімає хохлу голову й приставляє індичу, а самого хохла продають у придачу дешевше за пояс.
Особливо прекрасна перша формула: «хохол дурніший за ворону, але хитріший за чорта» – як саме одна людина примудряється одночасно перебувати на обох кінцях інтелектуальної шкали, Даль не пояснює. Та й навіщо, адже перед нами не опис українця. Перед нами вже готова карикатура на нього.
Костомаров і папуга
Микола Костомаров у праці «Дві руські народності» писав, що слово «хохол» настільки прижилося серед великоросів, що за ним стояв уже цілий «народний тип»: людина зі своєю мовою, побутом, звичаями й «народною фізіономією». При цьому сам Костомаров називав «хохол» глузливим прізвиськом, а вже за два роки залишив деталь, яка варта десятка наукових абзаців.
У статті «Про викладання народною мовою в Південній Русі» Костомаров писав, що українського селянина у вищому російському суспільстві звично називали «хохол-дурак». І це ще не все — у панських будинках цієї фрази, за його словами, навчали навіть папуг.
Картина майже ідеальна: російська імперія, XIX століття. У кімнаті сидить пан, а в клітці папуга. І папуга знає, що українець — дурень… Якщо комусь потрібна коротка ілюстрація того, як працює побутова зневага до цілого народу, кращу придумати буде складно. Та й придумувати не треба: Костомаров уже все написав.
«Хохол» був зручним українцем
Поступово з’явився дуже комфортний для імперії персонаж: не українець із власною історією, мовою і політичними інтересами, а хохол.
Сало, пісні, шаровари, смішний говір, хитруватий селянин — такого можна навіть любити. Можна захоплюватися українськими піснями, їсти борщ, реготати з «малоросійського акценту». Розповідати, які «хохлы душевные люди» й одночасно бути абсолютно переконаним, що окремої України бути не повинно. І тут немає суперечності, адже фольклорний хохол імперії зовсім не заважає. А ось Українець — заважає, бо українець раптом говорить: це моя мова, це моя історія, це моя земля і мені не потрібен старший брат із москви, щоб пояснювати, ким я є.
Ось тут веселий хохол із російського анекдоту чомусь дуже швидко перестає бути веселим.
Але є одна проблема: українці забрали слово собі
І це теж сталося давно. Той самий Костомаров ще 1861 року помітив дивну для глузливого прізвиська річ: українці й самі називали себе хохлами. Причому, як він уточнював, особливо на сході України.
Іноді люди вже просто не відчували в слові насмішки, вже півтора століття минуло, а ситуація напрочуд знайома: «Я хохол» і «ти хохол» можуть бути двома зовсім різними фразами.
У мовознавстві для цього є поняття reappropriation або reclamation — перепривласнення слова. Якщо дуже просто: тебе роками обзивають певним словом, а ти одного дня відповідаєш: — Ну так. І що? І половина магії раптово зникає.
Слово, яким тебе намагалися принизити, перестає повністю належати тому, хто принижує. Тому українці можуть жартома сказати: «Ну ми й хохли» — і ніхто не побіжить писати заяву про розпалювання міжнаціональної ворожнечі, а ось коли російський пропагандист говорить про «хохлів», пояснювати інтонацію зазвичай не потрібно. Літери може й ті самі, а сенс вже зовсім інший.
А потім росія перестала прикидатися
Колись «хохол» міг жити в анекдоті. Після російської агресії проти України сміятися стало значно менше з чого. Слово опинилося в одному ряду з «укропами», «нацистами», «недонацією», запереченням української державності й розповідями про народ, якого нібито взагалі не існує.
Internet Encyclopedia of Ukraine у статті, оновленій 2026 року, зазначає, що після повномасштабного вторгнення росії колишні нейтральні, жартівливі або фамільярні відтінки слова дедалі більше поступаються відверто ксенофобському, антиукраїнському вживанню. Старе імперське прізвисько отримало нове життя, тільки тепер за ним уже стояв не папуга в панській вітальні. За ним прийшла російська армія, з танками, ракетами, катівнями, окупаційними адміністраціями й тією самою впевненістю, що українцеві краще не вирішувати самому, ким йому бути.
Людину з ім’ям, родиною, будинком і мовою ненавидіти складніше, тому спочатку з’являється «хохол». Потім йому пояснюють, що він дурний, хитрий, смішний, другосортний, а одного дня приходять його «рятувати» від власної мови, історії та держави. Папуга Костомарова за півтора століття дуже виріс — тепер у нього власна телевізійна студія та величезна машина російської пропаганди.
То «хохол» — образа чи ні?
Якщо росіянин кидає «хохол», щоб принизити українця, — звісно, образа, але страшного таємного значення в самому слові немає — там просто чуб. Усе інше на нього навішували потім: дурість, хитрість, сало, шаровари, меншовартість, провінційність. Навішували довго й старанно.
Чуб? Ну й прекрасно! Так, хохол, так, український. Так, козаки носили оселедці. Так, у нас своя мова, своя культура, своя історія і своя країна. І ні, ми не росіяни.
Схоже, останнє й дратувало найбільше. Тому якщо черговий росіянин спробує кинути «хохол» як страшну образу, можна, звісно, прочитати йому лекцію про праслов’янське xoxolъ, московські документи XVII століття, Флорю, Костомарова і Даля, а можна просто відповісти: — Ага.
Бо імперія кілька століть намагалася зробити образу з того, що ми — не вони. Не вийшло. Ми й справді не вони.
І хохол у такому разі звучить цілком гордо.
