Авторитарні режими можуть десятиліттями справляти враження винятково стійких. Політичних конкурентів усунуто, парламент не створює проблем, основні медіа контролюються, силові структури підпорядковані, а вибори давно не несуть реального ризику зміни влади, або на “паузі”. Саме тому крах таких систем часто стає несподіванкою навіть для тих, хто роками за ними спостерігає.
Ніколае Чаушеску керував Румунією понад два десятиліття, Сухарто — Індонезією понад 30 років. Фердинанд Маркос залишався президентом Філіппін 20 років. Аугусто Піночет контролював Чилі після військового перевороту 1973 року. Вони втратили владу за різних обставин, проте в кожному випадку вирішальним виявилося не просто невдоволення населення, а момент, коли перестала нормально працювати сама конструкція режиму.
Політологи Барбара Геддес, Джозеф Райт та Еріка Франц у книзі How Dictatorships Work звертають увагу на одну з фундаментальних проблем персоналістської влади. Концентрація повноважень навколо правителя допомагає йому усувати конкурентів і довше залишатися при владі, але одночасно послаблює механізми, які могли б забезпечити нормальне існування системи без нього. Звідси й головна проблема багатьох диктатур: їхня стабільність значною мірою залежить від лояльності порівняно вузького кола людей.
Протестів недостатньо
Масові протести часто стають найбільш помітною частиною падіння авторитарних режимів, однак самі по собі далеко не завжди призводять до зміни влади. Значно важливіше, що в цей час відбувається в армії, поліції, спецслужбах та серед політичної й економічної верхівки.
В авторитарній системі існує цілком практичний обмін. Правитель забезпечує своєму оточенню посади, доступ до державних ресурсів, бізнесу та політичного впливу, а також гарантує безпеку. Оточення забезпечує йому контроль над державою. Така конструкція може працювати навіть за низького рівня життя, міжнародної ізоляції, закритих кордонів та значного невдоволення населення. Небезпечною для правителя ситуація стає тоді, коли частина його оточення перестає бути впевненою, що він здатний і надалі гарантувати ці умови.
Румунія наприкінці 1980-х років зовні не виглядала державою, де влада може змінитися протягом кількох днів. Чаушеску очолював країну з 1965 року, Комуністична партія контролювала державний апарат, а Securitate залишалася однією з головних опор режиму.
Протести почалися у Тімішоарі в грудні 1989 року і швидко поширилися країною. Спочатку влада намагалася придушити їх силою. Вирішальною стала позиція армії, яка в ході кризи перейшла на бік революції. 22 грудня Чаушеску залишив Бухарест на гелікоптері. Його невдовзі затримали, а 25 грудня після військового трибуналу разом із дружиною Єленою стратили.
Саме поведінка силових структур часто визначає межу між великим протестом і падінням режиму. Поки накази виконуються, диктатор може пережити навіть серйозну суспільну кризу. Коли силовий апарат розколюється, кількість формальних повноважень правителя швидко втрачає значення.
Схожа ситуація склалася на Філіппінах у 1986 році. Фердинанд Маркос був президентом із 1965 року, а після запровадження воєнного стану у 1972-му значно посилив авторитарний характер своєї влади. Після президентських виборів 1986 року, офіційні результати яких викликали масштабні звинувачення у фальсифікаціях, почалися масові протести.
Однак переломним став розкол у військовому керівництві. Частина силовиків відмовилася підтримувати Маркоса. Як зазначається в історичному огляді People Power Revolution, саме поєднання масової мобілізації та переходу частини військових на бік противників президента зробило подальше утримання влади практично неможливим. Маркос залишив Філіппіни.
В Індонезії режим Сухарто зламався за інших обставин. Його «Новий порядок» понад три десятиліття спирався на армію, державну бюрократію, обмежену політичну конкуренцію та розгалужену систему економічного патронажу.
Азійська фінансова криза 1997–1998 років різко змінила ситуацію. У 1998 році економіка Індонезії скоротилася приблизно на 13%, національна валюта обвалилася, зросли ціни та безробіття. Світовий банк характеризував події вже як економічну, соціальну та політичну кризу. 10 березня 1998 року Сухарто переобрали на сьомий президентський термін, а 21 травня він оголосив про відставку.
Економічна криза тут була не самостійною причиною зміни влади, а каталізатором. Режим роками виправдовував політичні обмеження економічним розвитком і стабільністю. Коли обидві переваги зникли, почалися масові протести, а підтримка президента серед політичної верхівки ослабла.
Іншим був чилійський сценарій. Конституційна конструкція, створена за правління Аугусто Піночета, передбачала проведення у 1988 році плебісциту щодо продовження його президентських повноважень. Піночет розраховував залишитися при владі ще на вісім років, однак майже 56% учасників голосування виступили проти.
Диктатура не припинила існування наступного дня. Піночет залишався командувачем армії та ще тривалий час мав значний політичний вплив, проте результат плебісциту відкрив шлях до конкурентних президентських виборів і переходу до цивільного правління.
Ці приклади показують, що універсального сценарію падіння диктатури немає. Найчастіше збігаються кілька факторів: розкол керівної верхівки, втрата контролю над силовиками, економічна криза, військова поразка або інший сильний зовнішній удар. Для персоналістських режимів окремою проблемою стає передача влади.
Саме тому можна досить точно описувати слабкі місця авторитарної системи, але значно складніше передбачити момент її краху.
росія після путіна і проблема наступника
Сучасну росію основні міжнародні індекси вже однозначно відносять до авторитарних держав.
У Freedom in the World 2026 росія отримала 12 балів зі 100 і статус Not Free. Freedom House характеризує російську систему як авторитарну з владою, сконцентрованою в руках путіна, контрольованим медійним середовищем, підпорядкованими судами, придушенням реальної опозиції та маніпуляціями виборчим процесом.
У Democracy Report 2026 V-Dem показник електоральної демократії росії також перебуває приблизно на рівні 0,06 за шкалою від 0 до 1.
За роки правління путіна в країні були суттєво послаблені або ліквідовані незалежні центри політичного впливу. Федеральний парламент не є самостійним центром влади, губернатори інтегровані у президентську вертикаль, значна частина великого бізнесу залежить від держави, основні телевізійні канали контролюються, а легальна системна політика фактично не створює загрози Кремлю. Це дозволяє путіну контролювати систему зараз, але залишає відкритим питання про її роботу після його відходу.
Наступник не успадкує автоматично той рівень особистого авторитету, який путін накопичував десятиліттями. Йому доведеться домовлятися з керівниками силових структур, державних корпорацій, регіональними групами та іншими учасниками системи. Персоналізація режиму може перетворитися з переваги на проблему. Усунення альтернативних центрів влади знижує ризик для чинного правителя, але одночасно залишає менше інституційних механізмів для узгодженої передачі влади.
Втім, робити з цього висновок про неминучий розпад росії після путіна підстав поки немає. Авторитарні системи неодноразово переживали смерть або відставку багаторічного керівника. Якщо ключові групи домовляться про наступника і розподіл впливу, режим може зберегтися. Можливі й інші варіанти: колективне керівництво, боротьба між силовими та економічними групами, подальше посилення репресій або поступова лібералізація.
Війна проти України додає до цієї конструкції ще один фактор. Війни здатні консолідувати авторитарні режими, дозволяючи виправдовувати репресії зовнішньою загрозою та мобілізувати населення. Водночас затяжна війна, особливо за умови значних втрат або невиконання заявлених цілей, може виснажувати ресурси держави та загострювати суперечності всередині її керівництва.
Тому військова невдача сама по собі не означає падіння режиму. Важливішим буде те, як її сприймуть люди, від яких залежить функціонування російської вертикалі.
Білорусь
Білорусь дає ще один важливий приклад — не падіння диктатури, а її виживання після кризи, яка за інших обставин могла закінчитися зміною влади.
Олександр Лукашенко керує країною з 1994 року. За цей час були ліквідовані або суттєво обмежені практично всі механізми, здатні забезпечити реальну політичну конкуренцію. У Freedom in the World 2026 Білорусь має 7 балів зі 100 і статус Not Free. Freedom House характеризує країну як авторитарну державу, де вибори відкрито фальсифікуються, громадянські свободи різко обмежені, а незалежні журналісти, активісти та політичні опоненти зазнають переслідувань.
Найсерйознішу кризу режим пережив після президентських виборів 9 серпня 2020 року. Офіційно Лукашенко оголосили переможцем із понад 80% голосів. Результати не визнали ЄС та низка інших держав, а Білоруссю прокотилися найбільші протести за всю історію її незалежності. На вулиці Мінська та інших міст виходили сотні тисяч людей.
Однак масовості протесту виявилося недостатньо. На відміну від Румунії 1989 року або Філіппін 1986-го, білоруський силовий апарат не розколовся. Армія, міліція та спецслужби залишилися під контролем Лукашенка. Протести придушили, почалися масові затримання, кримінальні справи, закриття незалежних медіа та громадських організацій. Значна частина політичної опозиції опинилася у в’язницях або за кордоном.
У критичний для Лукашенка момент Москва не дистанціювалася від нього. путін публічно повідомляв про створений на прохання Лукашенка резерв російських силовиків, який міг бути використаний у разі виходу ситуації з-під контролю. Політична та економічна підтримка Кремля істотно зменшила ризик міжнародної ізоляції для білоруської влади.
Як бачимо, навіть величезний протест не гарантує падіння авторитарної влади, якщо режим зберігає контроль над силовиками, чиновницьким апаратом і ключовими ресурсами, а також має сильного зовнішнього союзника.
Після 2020 року режим не пом’якшав, а навпаки став жорсткішим. Репресії проти опозиції, громадянського суспільства та незалежних медіа фактично перетворилися на постійну частину державної політики. У січні 2025 року в Білорусі провели чергові президентські вибори без реальної політичної конкуренції. Лукашенко оголосили переможцем із результатом близько 87%. Європейський Союз ще напередодні голосування заявив, що вибори не можуть бути вільними та чесними в умовах безпрецедентних репресій, обмеження участі в політичному житті та відсутності доступу незалежних медіа.
Білоруський приклад важливий ще з однієї причини. Після більш ніж тридцяти років правління Лукашенка перед системою дедалі гостріше постає те саме питання, що й перед росією: що буде після нього? Лукашенко побудував державу, в якій політична система значною мірою зав’язана на його особистому керівництві, при цьому залежність Білорусі від росії після 2020 року суттєво посилилася.
КНДР
За оцінкою Freedom House за 2026 рік Північна Корея має 3 бали зі 100 і характеризується як однопартійна держава під владою династичної тоталітарної диктатури. Незалежних медіа та політичної конкуренції фактично немає, держава використовує масштабний апарат спостереження і репресій, зберігається система політичних таборів.
При цьому режим уже двічі зміг передати владу після смерті керівника — від Кім Ір Сена до Кім Чен Іра, а потім до Кім Чен Ина.
Приклад КНДР показує, що навіть персоналізована система не обов’язково руйнується зі смертю правителя. Якщо верхівка зацікавлена у збереженні режиму і погоджується щодо наступника, передача влади може відбутися без зміни самої системи, та навіть укріпити її.
У 2026 році дослідники 38 North також звертали увагу на подальше посилення позицій Кім Чен Ина. Його донька Кім Чжу Е останніми роками регулярно з’являється разом із батьком на важливих державних і військових заходах, що породило припущення про підготовку наступниці. Однак станом на серпень 2026 року підтвердження її офіційного статусу як майбутньої керівниці КНДР немає.
Україна: концентрація влади ще не диктатура
Зеленського часто називають диктатором його політичні опоненти, цей термін активно використовує російська пропаганда, а останніми роками він дедалі частіше зустрічається й у внутрішній українській дискусії.
Однак політична характеристика не є доказом типу режиму. Станом на 2026 рік достатніх підстав стверджувати, що в Україні сформувалася диктатура, поки немає.
У Freedom in the World 2026 Україна має 51 бал зі 100 і статус Partly Free, у перекладі «Частково вільні». Водночас це не дає підстав ігнорувати проблеми української політичної системи. Freedom House фіксує проблеми з корупцією, політичними правами та громадянськими свободами. В умовах воєнного стану не проводяться загальнонаціональні вибори, частина прав обмежена, а виконавча влада отримала значно більший вплив, ніж у мирний час.
Тому коректніше говорити про концентрацію влади та ризик авторитарного дрейфу, а не про вже сформовану диктатуру. Окремо розділимо політичну оцінку Зеленського і юридичне питання його перебування на посаді.
Стаття 19 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» забороняє під час воєнного стану проведення виборів президента, Верховної Ради та органів місцевого самоврядування. Стаття 108 Конституції України передбачає, що президент виконує свої повноваження до вступу на посаду новообраного президента, а повноваження президента України припиняються достроково у разі: відставки; неспроможності виконувати свої повноваження за станом здоров’я; усунення з поста в порядку імпічменту; смерті. Тому, те, що президентські вибори у 2024 році не відбулися, саме по собі не є доказом узурпації влади Зеленським.
Водночас тривала відсутність виборів об’єктивно означає, що влада роками не проходить процедуру оновлення суспільного мандата. Сьогодні це є прямим наслідком війни та воєнного стану, але після їх завершення питання про строки й умови повернення до виборчого процесу певно стане одним із ключових для української демократії.
Є й інші проблеми.
Після повномасштабного вторгнення основні телеканали об’єднали новинне мовлення в телемарафон «Єдині новини». Його редакційна модель, присутність представників влади та обмежене представництво частини опозиції неодноразово ставали предметом критики.
Окремою проблемою стали методи мобілізації. За даними Офісу Омбудсмана, кількість звернень щодо дій окремих представників ТЦК та СП зросла з 18 у 2022 році до 6 127 у 2025-му. Моніторингові візити фіксували незаконне обмеження свободи, побиття та інші форми примусу. У 2026 році омбудсман Дмитро Лубінець уже публічно заявив, що «система примусу більше не працює», та закликав припинити практику так званої «бусифікації». Саме методи проведення мобілізації стали однією з найгостріших суспільних проблем воєнного часу та посилили критику влади через примус і зафіксовані порушення прав громадян.
Також суттєва частина державних процесів стала менш відкритою. РНБО та президентські укази набули значної ролі у прийнятті рішень, які за звичайних умов потребували б ширшого інституційного процесу.
Особливо показовими стали події навколо НАБУ та САП і спроба влади обмежити їхню незалежність. У звіті Європейської комісії щодо України ці зміни оцінювалися як такі, що підірвали незалежність антикорупційної системи. Після протестів та критики міжнародних партнерів незалежність НАБУ і САП законодавчо відновили.
Подальші операції «Мідас» та «Форест Гамп» лише загострили питання. Розслідування НАБУ і САП стосуються, за версією слідства, людей із високим посадовим статусом та зв’язками у верхніх ешелонах влади. Парадокс у тому, що ці ж справи показують і межі концентрації влади. Після спроби обмежити незалежність НАБУ та САП вони продовжили розслідування щодо людей із владного середовища. Для сформованої персоналістської диктатури така автономія антикорупційних органів була б нетиповою.
Тому ці справи самі по собі не доводять встановлення диктатури. Вони радше показують суперечність нинішньої системи: концентрація політичної влади та ознаки авторитарного дрейфу поки співіснують з інституціями, громадянським суспільством і медіа, здатними цю владу обмежувати.
Та найбільш показовим у цьому сенсі стане період після завершення воєнного стану. Зникне юридична заборона на проведення загальнонаціональних виборів, і державі доведеться розв’язувати практичні питання: участь військовослужбовців, голосування мільйонів українців за кордоном, права внутрішньо переміщених осіб, доступ кандидатів до медіа та безпеку виборчого процесу.
Підготовка до цього вже ведеться. У 2025 році ОБСЄ/БДІПЛ працювало з Центральною виборчою комісією, парламентом та громадянським суспільством над питаннями проведення майбутніх конкурентних, інклюзивних і безпечних виборів.
Саме перші вибори після скасування воєнних обмежень значною мірою дадуть відповідь на питання, куди рухається українська політична система.
Якщо буде відновлена нормальна політична конкуренція, опозиція отримає можливість вести кампанію, вибори залишаться конкурентними, а чинна влада визнаватиме можливість власної поразки, нинішню концентрацію повноважень можна буде розглядати передусім у контексті надзвичайних умов війни.
Якщо після зникнення воєнних підстав для обмежень з’являться нові причини відкладати вибори, усувати конкурентів, зберігати політичний контроль над інформаційним простором або послаблювати незалежні інституції, це вже буде підставою для іншої оцінки.
Замість висновку
Демократична система передбачає можливість втрати влади без руйнування самої системи. Президент може програти вибори, уряд — піти у відставку, партія — перейти в опозицію, а потім повернутися.
У персоналістській диктатурі з роками це стає дедалі складніше. Разом із тривалістю правління накопичуються політичні переслідування, корупційні зв’язки, репресії, а в окремих режимах — і злочини, за які після зміни влади може настати відповідальність. Тому добровільний вихід із влади стає для диктатора дедалі ризикованішим. Звідси чистки оточення, усунення потенційних конкурентів, контроль медіа, фальсифікація виборів і постійне посилення силового апарату.
У результаті виникає замкнене коло: що довше правитель захищає своє становище авторитарними методами, то небезпечнішою особисто для нього стає втрата влади.
Піночет зрештою визнав результат плебісциту і залишив президентську посаду після передбаченого переходу. Сухарто подав у відставку. Маркос залишив країну. Чаушеску намагався втримати контроль до останнього і був страчений після краху свого режиму. Як закінчиться правління путіна та Лукашенка, ми ще не знаємо. Як і те, якою буде українська політична система після завершення війни та чи зможе Зеленський зробити те, що в демократії має залишатися звичайною процедурою, — передати владу наступному обраному президенту.
