Десять років життя, які згоріли за одну ніч. Історія однієї української сім’ї з Мили

Є фотографії війни, на які дивишся майже професійно, а є фотографії та відео, після яких усі ці слова перестають щось означати. Бо ти знаєш людей, чий дім зараз палає на екрані, і знаєш ціну кожної цеглини, яка перетворилася на попіл.

Ці кадри — справжня історія сім’ї Руслана Сидоренко. Це близькі мені люди, яких я знаю особисто. Вони дозволили розповісти про їхнє горе не для того, щоб викликати хвилинну жалість у стрічці новин. Їм життєво важливо, щоб за стерильними урядовими звітами про «пошкоджені домоволодіння» суспільство нарешті побачило реальний масштаб руйнувань, людського горя та неприпустимої недбалості, яка призвела до цієї катастрофи.

Руслана, її чоловік Олександр і двоє дітей жили звичайним життям, уособлюючи ту саму українську мрію, яку багато хто з нас будує власноруч. Вони не отримали спадків і не купували готових красивих картинок від забудовників. Десять років безперервної праці, недоспаних ночей і жорсткої економії. Хто сам зводив будинок, той до болю знайомий із цим ритмом: один рік ти відмовляєшся від відпустки, бо треба накрити дах; наступного року не міняєш стару машину, бо потрібно ставити якісні вікна. Потім — кухня, дитяча кімната для двох малюків, омріяний сад із власноруч висадженими деревами. Десять років їхнього життя були вкладені у місце, яке мало стати безпечною фортецею від будь-якого життєвого хаосу.

Увечері 28 серпня ця фортеця за лічені хвилини перетворилася на епіцентр пекла.

Після російського удару по складах боєприпасів у Милі почалася масштабна вторинна детонація. Те, що мало бути надійно сховане і захищене від цивільної забудови, перетворилося на джерело смертельної небезпеки для людей, які жили поруч. Детонували снаряди, міни, безпілотники. Ударна хвиля та вогонь буквально випалювали все всередині будинків.

Коли почалося пекло, рахунок ішов на секунди. Усе матеріальне — десятирічний ремонт, документи, гроші, речі — миттєво втратило сенс. Єдиним інстинктом було врятувати двох дітей.

Вони тікали з палаючого будинку під звуки безперервних розривів. Їхнім єдиним шансом на порятунок стала власна, вже побита вибухами машина. На збереженому відео зафіксований абсолютний апокаліпсис: густий задушливий дим, крізь який фари ледве пробивають темряву, вогнища просто на землі, розкидані розпечені уламки. Вибуховою хвилею лобове скло авто вм’яло всередину і розтрощило на дрібні друзки. Видимість була нульовою. Їхати доводилося практично наосліп, по понівеченій дорозі, кожної секунди ризикуючи потрапити під нову хвилю детонації. Залишатися біля будинку означало вірну смерть.

Вони вирвалися звідти живими. Це справжнє диво. Але з настанням ранку прийшло усвідомлення іншої, тихої трагедії. Дому більше немає. Згоріли дитячі речі, улюблені іграшки, нормальний одяг. Зник той непомітний побут, який формує відчуття стабільності. Мені особливо боляче це писати, тому що ця родина робила все те, чого держава нібито хоче від свого громадянина. Працювали. Платили податки. Народили й ростили дітей. Будували житло власним коштом. Не чекали, що хтось їм щось подарує. Створювали своє маленьке українське майбутнє власними руками.

Мила — це Вишневе 2.0

Мила — це не просто трагедія, викликана війною. Це Вишневе 2.0. Менше двох місяців тому, у липні, у Вишневому відбувся абсолютно ідентичний сценарій: ворожий удар спричинив детонацію боєприпасів серед житлової забудови. Були жертви, сотні зруйнованих осель, гучні заяви про кримінальні провадження та недбалість. Здавалося б, після такого прецеденту державна машина мала миттєво провести тотальний аудит і розосередити всі запаси вибухонебезпечного майна подалі від цивільних.

І держава не змогла забезпечити їм навіть базового: щоб поруч із їхнім домом не лежав арсенал, здатний після одного російського влучання перетворити все навколо на зону ураження. Ось чому Мила не може закінчитися лише кримінальною справою проти кількох людей. Після Вишневого це вже питання системної бездіяльності. Якщо після першої трагедії не був негайно проведений аудит усіх аналогічних складів, якщо небезпечні запаси не були розосереджені, якщо влада знала про ризик і не усунула його — відповідальність має йти нагору по всьому ланцюгу ухвалення рішень.

Допомога та бюрократія

А тепер погляньмо, як система реагує на наслідки. За словами сусідки Руслани Ірини Яремчук, у штабі біля «Цитаделі» вона намагалася знайти найпростіші речі — скотч і плівку, щоб закрити розбиті дахи від дощу. Їй відповіли, що матеріалів немає, і відправили до Дмитрівки, в сільраду, писати офіційні заяви.

У цій деталі — вся суть державної машини. Вона блискавично знаходить громадянина, коли треба стягнути податок чи виписати штраф. Але коли громадянин за п’ять хвилин втрачає все через те, що хтось не переніс склад, система миттєво обростає комісіями, актами та бюджетними циклами очікування.

Руслані та її родині потрібен не пресреліз про створені комісії. Їм потрібен одяг для дітей вже сьогодні. Їм треба знати, де безпечно спати цієї ночі. Їм треба відновлювати документи й купувати базові речі, щоб просто жити далі. Вони робили все те, що роблять відповідальні громадяни: чесно працювали, платили податки, виховували дітей, будували своє майбутнє. І тепер вони залишилися на попелищі сам на сам.

Я публікую їхню історію, бо не маю морального права мовчати. Ця сім’я не хоче виставляти своє горе напоказ, але вони хочуть, щоб влада прокинулася. Щоб безпека людей стала дією, а не темою для обговорення постфактум. Щоб ніхто інший більше не саджав своїх дітей у понівечене скло машини, тікаючи від вторинної детонації.

Мені ненависні публічні збори на особисті трагедії, які мала б покривати держава. Але залишити цих людей чекати на бюрократичне диво — ще більший злочин. Тому я прошу вашої допомоги. Не абстрактним «жертвам», а конкретній родині Руслани, яка десять років будувала дім і втратила його за одну жахливу ніч, як багато інших родин як на Київщині, так і в інших багатьох містах і містечках.

Допомога сім’ї Руслани Сидоренко:

🔗 Банка: https://send.monobank.ua/jar/8AVy7LFSwz

💳 Картка Банки: 4874 1000 3243 8775

Будь-яка сума має величезне значення. Якщо ви не можете допомогти фінансово — прошу, поширте цю історію. Країна — це не будівлі міністерств. Країна — це люди. І якщо ми не навчимося берегти й рятувати одне одного, одного дня просто нічого буде захищати.

ПРО АВТОРА

Владислав Смірнов
Владислав Смірнов
Український підприємець, громадський діяч, фахівець з планування та розвитку системи охорони здоров'я
- Реклама-
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

ПОГОДА

Sinoptik - logo

Погода на найближчий час

Точка зору

Рубрика «Точка зору» — це простір для авторських колонок, особистих позицій і суб’єктивних поглядів на події, що відбуваються в Україні та світі.

Ми відкриті до співпраці з: журналістами, експертами, волонтерами, військовими, громадськими діячами, авторами якісних публічних дописів у соціальних мережах.

Що ми публікуємо

У рубриці «Точка зору» розміщуються тексти, які:

  • містять особисту позицію автора;

  • базуються на досвіді, спостереженнях або професійній експертизі;

  • можуть бути емоційними, полемічними, критичними;

  • не є новинами або офіційними заявами.

Допускається публікація авторських дописів із Facebook та інших соцмереж із зазначенням джерела.

Важливо знати

  • Матеріали в рубриці «Точка зору» є авторськими.

  • Позиція автора може не збігатися з позицією редакції «Ірта-fax».

  • Редакція залишає за собою право відмовити в публікації без пояснення причин або запропонувати редакційні правки за погодженням з автором.

  • Матеріали публікуються на некомерційній основі.

Вимоги до матеріалів

  • оригінальний текст;

  • дотримання законодавства України;

  • відсутність мови ворожнечі, закликів до насильства та дезінформації;

  • чітке зазначення автора та, за потреби, його публічного статусу;

Як подати матеріал

Якщо ви хочете опублікувати свій текст у рубриці «Точка зору», напишіть нам листа із темою«Точка зору» на пошту: sergey.fomencko@gmail.com та коротко представте себе й матеріал.

 

- Реклама-
- Реклама-
- Реклама -Рекламний банер ukr.net

ДЯКУЄМО ЗА ПІДТРИМКУ:

Логотип ГО «Інститут розвитку регіональної преси»
client-image
ЛЖСІ_логотип