Внутрішньо переміщені особи — саме так в Україні назвали людей, які внаслідок війни втратили житло, роботу, майно, рідне місто й гідне життя. На перший погляд — логічне визначення, яке нібито відображає реальність. А по суті — це люди, яких війна викинула за межі нормального життя, а держава акуратно відсунула вбік.
Ми не просто втратили все матеріальне, ми втратили МИНУЛЕ!
Наші щасливі спогади стерли разом з будинками. Це відчуття порожнечі неможливо описати словами. Наша нервова система ніколи не відновиться. А проблеми зі здоров’ям уже скоротили життя багатьом переселенцям. Нам дали статус ВПО. Папірець, який нічого не гарантує, а просто робить зручною статистику. Для багатьох це клеймо — БОМЖ!
В інформаційному просторі проблема мільйонів переселенців маскується красивими лозунгами, як держава “допомагає”, “піклується”, “надає”. Уся ця показуха нагадує яскравий банер, яким прикривають зруйновану будівлю, аби ніхто не побачив реальних масштабів руйнування. За красивими анонсами не видно скалічених доль та відчаю людей, які залишилися сам на сам зі своєю бідою.
Фактична допомога зводиться до якихось незначних виплат декільком тисячам ВПО та койкомісць у соціальних гуртожитках для ще меншої кількості переселенців.
Цього достатньо, щоб поставити галочку — “Робота виконана” — та викласти красиві фоточки з правильними текстами. І байдуже, що мільйони інших ледве виживають без надії на нормальне Майбутнє.
ВПО з ТОТ матимуть право на ваучери на придбання житла?
Ще декілька місяців тому я вважала, що пробити дно у ставленні до переселенців неможливо. Але “диво-новина” про двохмільйонні ваучери на житло остаточно дала зрозуміти — державі головне створити видимість діяльності та замаскувати проблему.
Усі бачили гучні заголовки про те, що “ВПО з ТОТ нарешті матимуть право на двохмільйонні ваучери на придбання житла”? Скоріш за все, більшість навіть не читала новину детально. Бо я втомилася пояснювати знайомим, що право на ваучери мають тільки УБД та інваліди внаслідок війни з-поміж ВПО.
Ті, хто більш-менш прочитали новину, втішають: “Так це ж тільки перший етап! Скоро усім дадуть!”.
Скажіть чесно. Якби ви були ВПО й пережили те саме, що й ми: криваву м’ясорубку Маріуполя, втрату житла, роботи, усього майна, на яке працювали більшу частину життя… Якби ви ховали близьких під власним домом, втратили здоров’я, нервову систему, відчуття безпеки… Якби ви приїхали в чуже місто, де вас оцінюють за принципом: скільки з вас ще можна здерти грошей…
Чи гріла б вас обіцянка, що колись, можливо, через роки, а може й ніколи, і до вас дійде черга?
І ще скажіть.
Як би ви почувалися, знаючи, що іншим громадянам України, чиє житло постраждало на неокупованих територіях, виплачують компенсації й кошти на відновлення? Їм не потрібно роками винаймати житло. Не потрібно починати з нуля. У багатьох є ще й додаткове житло. Звісно, там є свої нюанси в оформленні, але все ж таки багато хто отримав фактичну допомогу. А ви не маєте права ні на що, бо раптом з’ясувалося, що ви не такі громадяни, як інші.
Покладіть руку на серце і скажіть, чи хочете ви собі таке життя?
Думаю, відповідь очевидна.
Хоча навіть при цьому завжди знайдеться той, хто знецінить наші почуття та закриє рота: “Держава робить усе можливе!”, “Комусь ще гірше!”.
Так, друзі! — комусь гірше, але це не робить наше життя нормальним.
Скоро буде чотири роки, як наше житло в Маріуполі зруйновано внаслідок авіаудару. Через те що квартира знаходиться на ТОТ, ми не маємо права навіть податися на якісь компенсації.
Тільки чергова обіцянка: «Колись програму розширять, і всі ВПО зможуть отримати компенсації».
Колись — це коли? Через 5 років? 10? 20? А може — ніколи?!!!
Бо давати обіцянки й виконувати — це зовсім різні речі. Ми вже проходили байки про виплати ВПО до кінця війни. Де вони? Особисто ми з 2024 року нічого не отримуємо.
Я тільки в новинах читаю про мільйонні транші на підтримку переселенців, але чомусь до більшості постраждалих вони не доходять.
Міндічу, мабуть, необхідніше, і “двушка” на Маскву більш на часі… Ну а ще метро і нові дороги — саме зараз вони більш у пригоді, ніж допомога переселенцям.
А ВПО — почекайте!! Ще почекайте… і ще… Поки не зламаєтесь, не помрете або не емігруєте. А там, гляди — питання саме зникне!
І поки ми чекаємо, нас ще й принижують. Системно. Спокійно. Безкарно:
— Самі винні. Отримали по заслугах…
— Це ваші особисті проблеми, не треба тут їх розповідати…
— Ви нічого не добилися і не доб’єтеся!
— Валіть звідси! Ви тут ніхто…
— І взагалі — РАДІЙТЕ ЩО ВИЖИЛИ! А то, дивись, ще чимось невдоволені!!
Думаю, багато хто з переселенців стикався зі знеціненням, зверхністю, приниженням та маніпуляціями. Принаймні в мене були такі “кейси”.
Звісно, є багато тих, хто добре ставиться до переселенців. Підтримує якимись речами та добрим словом. Дякую вам за це, друзі! Але з пісні слів не викинеш — є й інша сторона медалі.
У державі стає нормою, де переселенець — це людина без права на голос. Без права скаржитися. Без права вимагати. Нам пропонують виживання замість життя. Очікування замість рішень. І надію замість відповідальності.
І все це прикривається постановами, які можна показати в новинах і сказати: «Дивіться, ми щось зробили».
Резюмую:
Наша родина, як і мільйони інших ВПО з ТОТ, не отримує жодної реальної підтримки й не має права на компенсацію. І держава не поспішає це змінювати. Звісно, на то є безліч виправдань та “вагомих” причин. І чим більше ми чекаємо, тим більше з нас зникає. І поки в новинах усе красиво, мільйони біженців, яких нейтрально нарекли ВПО з ТОТ, знову зустрінуть свята без дому, без впевненості, без майбутнього.
Але з правильним статусом.
І з черговою обіцянкою.
P.S. На фото — розкладачка, яку подарували друзі, коли ми тільки приїхали в Київ і нам не було на чому спати. Це і досі єдині меблі, яка в нас є. Зате у Бусі, яку ви також бачите на фото, все чудово! Нехай хоч у когось буде комфортне життя!
В усьому треба знаходити щось позитивне!
Бережіть себе, друзі. Дякую, що читаєте.
Від редакції “Ірта-fax”
Читаємо ці рядки й плачемо. Бо це не просто текст. Це наш біль. Ми теж двічі переселенці: спочатку вирвалися з Луганська у 2014-му, а потім — з Сіверськодонецька у 2022-му.
Кожен абзац — як удар у груди. Ми теж знаємо, що таке ночувати на розкладачці, яку подарували друзі, бо своєї не маєш. Ми теж чуємо ці вічні «колись», ці порожні обіцянки, які ріжуть душу гостріше за осколки.
Ми не могли мовчати. Цей текст — крик душі, який розриває серце. Він потрібен не тільки нам, ВПО, які щодня ковтають сльози й гнів. Він потрібен усім, хто ще досі думає, що «ВПО — це просто цифри в статистиці». Прочитайте та відчуйте хоч краплю того, що ми відчуваємо щодня.
Нато Мовс, дякуємо Вам від щирого серця. Дякуємо за те, що не зламалися. За те, що знайшли сили сказати вголос те, що багато хто ховає в собі, боячись, що знову почує: «Самі винні», «Радійте, що живі».
Ми не просто публікуємо цей матеріал. Ми робимо це з болем, з любов’ю і з величезною повагою. Бо це наша спільна рана. Наша спільна правда.
Тримайтеся, друзі.
Тримайтеся міцно. Ми ще живі. І ми ще будемо чути один одного. Бережіть себе.
І не мовчіть.
