13 жовтня громадська організація «ВПО Україна» повідомила про претензії голови парламентської Тимчасової слідчої комісії Сергія Козиря до Міністерства соціальної політики. Причина — виконання житлової програми для внутрішньо переміщених осіб. З передбачених у бюджеті 1,5 млрд гривень один мільярд призначався на облаштування місць тимчасового проживання, ще 500 млн — на придбання сільських будинків. За твердженням ГО, до жовтня за останнім напрямом не придбали жодного будинку. На засіданні комісії Козир вимагав пояснити, що завадило своєчасно запустити програму, чому кошти не використані та хто відповідатиме за затримку.
Запитання цілком слушні. Особливо для людей, які роками винаймають житло, залишивши власні квартири в Луганську, Донецьку, Сіверськодонецьку та інших окупованих містах.
Щоправда, у повідомленні організації є одна подробиця: ГО «ВПО Україна» сама нагадала, що над розробленням програми працювали її співзасновники Сергій Козир, Максим Ткаченко, Руслан Горбенко, колеги з міжфракційного депутатського об’єднання, а також Міністерство фінансів і Мінсоцполітики.
Отже, серед тих, хто сьогодні вимагає пояснень щодо результатів, є й люди, які раніше представляли цю програму як власну ініціативу.
З чого все починалося
27 жовтня 2025 року наш земляк з Луганщини Максим Ткаченко розповідав на офіційному порталі Верховної Ради про майбутню програму забезпечення переселенців житлом у сільській місцевості. Ідея була зрозумілою: в Україні є чимало недорогих сільських будинків, а серед ВПО — родини, яким немає куди повертатися. За оцінкою депутата, вартість таких будинків становила 120–300 тисяч гривень. Ткаченко дякував колегам за підтримку бюджетної поправки й уряду, який зацікавився пропозицією.
Перспектива виглядала дуже привабливо — за пів мільярда гривень можна придбати сотні будинків і поселити людей, які роками живуть у гуртожитках чи платять за оренду. Утім, дешева нерухомість у селі далеко не завжди означає придатне для життя помешкання. Будинок може стояти порожнім десятиліттями, потребувати ремонту, не мати належних документів на землю чи нормального опалення. А поблизу може не бути роботи, школи, лікарні або навіть регулярного автобуса. Усе це довелося враховувати під час запуску програми.
6 березня 2026 року Кабмін ухвалив постанову №301, якою визначив механізм надання житлової субвенції громадам. Міністерство соціальної політики мало протягом 30 календарних днів подати пропозиції щодо врегулювання придбання сільських будинків.
Втім, окремий порядок уряд затвердив постановою №751 лише 10 червня. Чинності вона набула 17 червня. Отже, між березневим рішенням і затвердженням правил придбання минуло понад три місяці. Тим часом бюджетний рік уже наближався до середини.
А попереду були ще пошук будинків, обстеження, оцінка, оформлення документів і відбір майбутніх мешканців.
«Будиночок у селі»
Програма розрахована на два роки. Скористатися нею можуть переселенці, які виїхали з окупованих територій або населених пунктів, де тривають бойові дії чи для яких не встановлено дату їх завершення.
Самої довідки ВПО недостатньо. Людина та члени її домогосподарства не повинні мати придатного власного житла на територіях, які не належать до визначених постановою зон бойових дій чи окупації. Окремі умови передбачені для знищеного або непридатного для проживання житла. Враховують також отримання компенсації за знищену нерухомість чи житлового ваучера.
Є й майнові обмеження. Зокрема, протягом шести місяців перед зверненням переселенець або члени його домогосподарства не повинні були купувати земельну ділянку вартістю понад 100 тисяч гривень чи автомобіль, із року випуску якого минуло менш як п’ять років. Для окремих категорій передбачені винятки.
Першочергове право на житло мають багатодітні родини, люди з інвалідністю, сім’ї з дітьми з інвалідністю, люди похилого віку, діти-сироти й особи, які раніше мали відповідний статус.
Сама процедура теж не найпростіша. Громада разом із переселенцями шукає відповідний будинок і попередньо домовляється з власником про продаж. Майбутній мешканець подає заяву до виконавчого органу місцевої ради або військової адміністрації. Зробити це можна особисто, поштою чи через вебпортал Пенсійного фонду. Далі громада перевіряє нерухомість, оформлює документи та звертається по фінансування. Лише після виділення коштів можна укладати договір купівлі-продажу.
Хто стоїть за ГО «ВПО Україна»
У своїх повідомленнях організація активно висвітлює діяльність народних депутатів, які порушують питання підтримки переселенців, просувають законодавчі ініціативи та контролюють виконання державних програм.
Зв’язок із парламентарями тут цілком офіційний. На сайті ГО «ВПО України» засновниками названі Максим Ткаченко, Сергій Козир та Руслан Горбенко.
Ми також перевірили відомості про організацію в аналітичній системі YouControl. За реєстраційними даними, її повна юридична назва — громадська організація «Воля, Перемога, Об’єднання України», скорочена — ГО «ВПО України», код ЄДРПОУ 44746340. Організацію зареєстровано 2 листопада 2022 року. Керівником і головою правління зазначений народний депутат Максим Ткаченко. Ці відомості відображені в досьє YouControl станом на 30 вересня 2026 року.
Тепер звернімося до офіційного складу парламентської Тимчасової слідчої комісії, створеної 11 березня 2026 року для розслідування можливих порушень під час використання бюджетних коштів на підтримку ВПО та постраждалих від російської агресії. Очолює її Сергій Козир. Серед членів комісії — Максим Ткаченко, Руслан Горбенко, Владлен Неклюдов, Євгеній Брагар та Олександр Федієнко. Останні троє також згадувалися в публікаціях ГО як її співзасновники.
Таким чином, у парламентській комісії, яка перевіряє використання бюджетних коштів для переселенців, працюють одразу кілька депутатів, пов’язаних із цією громадською організацією. Жодного порушення законодавства сам цей факт не доводить: народні депутати мають право брати участь у діяльності громадських об’єднань, просувати програми підтримки ВПО та здійснювати парламентський контроль.
Проте така кількість спільних ролей дає можливість поставити дещо ширше запитання: якщо представники організації брали участь у підготовці житлової програми, а згодом працювали в комісії, яка контролює її виконання, то що саме вдалося з’ясувати за ці місяці? Які недоліки виявили, коли звернулися з ними до уряду та які зміни запропонували?
Адже проблеми програми стали відомі задовго до жовтня.
Власний будинок — принципово. Але не за державною програмою
4 вересня ГО «ВПО Україна» розповіла у своєму Telegram-каналі про благодійний проєкт із пошуку та придбання будинків для переселенців. Організація повідомляла про поїздку Максима Ткаченка й Олега Арсенюка селами Черкащини, пошук нерухомості та плани передати її родинам ВПО. Особливий наголос зробили на тому, що житло має стати власністю людей: «Саме власне — і це для нас принципово».
У дописі організація пояснила свою позицію: родина повинна бути впевнена, що будинок належить їй і ніхто не змусить знову збирати речі. З цим важко сперечатися. Особливо коли йдеться про людей, які вже одного разу втратили дім. Така позиція викликає і розуміння, і повагу. Вона свідчить про добре знання проблем переселенців та їхніх справжніх потреб.
Варто віддати належне й самій ГО «ВПО Україна». Організація роками допомагає переселенцям, має осередки в різних регіонах, розподіляє гуманітарну допомогу, надає юридичну підтримку, проводить зустрічі та постійно порушує проблеми ВПО на публічному рівні. Мене ця активність часом навіть захоплює. Складається враження, що в організації знають чи не кожного переселенця — з його бідою, втратами, житловими проблемами та нескінченними спробами почати життя спочатку. І, здавалося б, кому, як не людям із таким досвідом, краще розуміти, наскільки важливо для переселенця нарешті мати власний дім?
Але повернімося до державного експерименту «Будиночок у селі», який просували співзасновники цієї ж ГО. За постановою Кабміну №751, будинки купують територіальні громади. Нерухомість переходить у комунальну власність, а переселенцям її надають у безоплатне користування за договором строком до трьох років із можливістю продовження. У власність родини будинок не переходить. Ба більше, постанова забороняє відчужувати житло, придбане в межах експерименту. Тож передати його переселенцям у власність за чинними правилами програми не можна.
Звісно, благодійний проєкт громадської організації та державна житлова програма працюють за різними правилами. Благодійники можуть самостійно визначати механізм допомоги в межах закону, а використання бюджетних коштів регулюють урядові постанови. Проте різниця в результаті очевидна: за одним підходом родина має отримати власний будинок, за іншим — право тимчасово проживати в комунальному.
Отже, річ не в тому, що ініціатори програми не розуміють потреб переселенців. Судячи із заяв їхньої ж громадської організації, розуміють чудово: людям потрібне власне житло й упевненість, що завтра їх знову не попросять на вихід.
Тоді чому Козир, Ткаченко та їхні колеги просували державну програму, за якою будинки залишаються у власності громад, а переселенці отримують лише право тимчасового проживання? Чи намагалися вони змінити цю умову? І якщо так, що завадило? А тепер, коли програма забуксувала, її ініціатори вимагають пояснень від уряду.
Не забуваймо й про те, що Козир, Ткаченко та Горбенко представляють «Слугу народу» — партію влади, фракція якої досі має монобільшість у Верховній Раді. А Ткаченко ще й один із заступників голови цієї фракції. Тож можливостей впливати на державну політику в них явно більше, ніж просто публічно вимагати пояснень від міністерства.
І чи не перетворюється все це на зручну політичну гру: спочатку здобувати популярність на обіцянках, а потім — на критиці їх невиконання? Ми не знаємо, чи стоїть за цим такий розрахунок. Але якщо так, то чому полем для політичних ігор мають ставати житлові проблеми тисяч переселенців? Людей, які роками чекають не чергових гучних заяв, а можливості нарешті мати власний дім.
Чому громади не можуть купити будинки
Пояснювати затримку лише небажанням місцевої влади працювати було б надто просто. У вересні журналісти «Вільного Радіо» дослідили, як реалізується програма, поспілкувалися з представниками громад та переселенцями. Виявилося, що навіть там, де будинки знайшли, охочих оселитися в них не завжди достатньо.
У Новоукраїнській громаді знайшли два потенційні об’єкти. Однак частина переселенців не зацікавилася пропозицією, оскільки хотіла придбати власне житло, а не переїжджати в чергове тимчасове.
У Коблівській громаді на Миколаївщині також знайшли два будинки. Проте потенційних мешканців не влаштовувало їхнє розташування: люди хотіли жити ближче до адміністративного центру з кращим транспортним сполученням.
Є й питання вартості. Державна субвенція дозволяє витратити на один будинок до 500 тисяч гривень з урахуванням податків, зборів та інших платежів, пов’язаних із придбанням. Дорожчу нерухомість громада може придбати зі співфінансуванням із місцевого бюджету чи інших дозволених джерел. При цьому будинок повинен бути придатним для проживання, не потребувати капітального ремонту або реконструкції, мати електропостачання й опалення. Необхідні належно оформлені права на нерухомість і землю. А ще громада повинна оцінити можливість утримання придбаного житла протягом наступних трьох років. Тому дешевий будинок, який роками стояв порожнім і потребує ремонту, для цієї програми може не підійти.
«Вільне Радіо» навело історію переселенця зі Слов’янська Федора Мамедова, який із родиною придбав будинок на Тернопільщині за п’ять тисяч доларів. Згодом у його облаштування вклали ще більше. Але родина ремонтує власне житло. У державній програмі переселенці отримують право користування будинком, власником якого залишається громада. Тож готовність вкладати в нього особисті заощадження цілком закономірно може бути іншою.
Про труднощі повідомляли й представники місцевого самоврядування. 28 серпня Асоціація міст України спільно з Мінсоцполітики провела обговорення програми за участі близько 700 представників громад. Тоді посадовці міністерства вже говорили про необхідність удосконалення механізму, зокрема про можливість у майбутньому дозволити придбання не лише окремих будинків, а й квартир у сільській місцевості.
29 вересня голова парламентського комітету з питань організації державної влади та місцевого самоврядування Олена Шуляк у колонці для РБК-Україна повідомила, що на той момент було близько 50 заявок на участь у програмі, хоча потенційних учасників — сотні. Серед проблем вона назвала складність процедур, недостатню роз’яснювальну роботу та додаткове навантаження на невеликі громади.
І це вже питання не лише про гроші. Навіть за наявності бюджетного фінансування потрібні будинки, які відповідають умовам програми, громади, готові їх придбати й утримувати, та переселенці, які погодяться в них жити.
Показово, що 13 жовтня Козятинська міська рада ще шукала власників будинків, готових продати нерухомість для участі в програмі. Того самого дня переселенців громади запросили пройти опитування щодо зацікавленості в такому житлі. Це лише приклад однієї громади, а не показник виконання програми по всій країні. Проте він добре ілюструє, скільки підготовчої роботи ще тривало в середині жовтня.
Що сталося з рештою мільярда
У повідомленнях про житлову програму часто фігурують 1,5 млрд гривень. Тому варто розділити два напрями фінансування. Початково один мільярд передбачили на ремонт, реконструкцію, будівництво та облаштування фондів житла для тимчасового й підтриманого проживання переселенців. Ще 500 млн гривень — на придбання житла у сільській місцевості. Саме цю структуру фінансування підтверджувала Асоціація міст України.
Отже, відсутність закупівель за програмою сільських будинків, про яку повідомляє Козир, не означає, що всі 1,5 млрд гривень залишилися невикористаними. До того ж у вересні Кабмін повідомив про збільшення фінансування облаштування житла з одного мільярда до понад 1,56 млрд гривень. Додаткові 565,2 млн грн спрямували на розширення житлового фонду після уточнення потреби у фінансуванні допомоги на проживання ВПО.
Як уже пояснював «Ірта-fax», ці кошти не стали додатковими видатками на підтримку переселенців у масштабах усього бюджету. Уряд перерозподілив гроші, раніше передбачені на інший напрям допомоги ВПО. Тож бюджетна картина протягом року змінювалася.
Але скільки з передбачених сум фактично перерахували громадам, скільки витратили на роботи й закупівлі та скільки людей уже отримали житло? Повної зведеної звітності з актуальними на 14 жовтня показниками за всіма напрямами субвенції у перевірених відкритих джерелах ми не знайшли.
Так само не маємо незалежного підтвердження заявленої ГО «ВПО Україна» нульової кількості придбаних сільських будинків за результатами всієї державної програми.
Водночас приблизно 50 заявок наприкінці вересня, зауваження громад і необхідність змінювати правила свідчать, що реалізація відбувається значно повільніше від заявленого масштабу.
Постанова №301: документ, який нібито не опублікували
У повідомленні ГО «ВПО Україна» є ще одне твердження, яке потребує уточнення: організація зазначила, що постанова Кабміну №301, необхідна для розподілу коштів, досі не опублікована.
Ми перевірили її офіційний статус. Постанову Кабінету Міністрів №301 ухвалено 6 березня 2026 року. Постанову №301 офіційно опублікували в газеті «Урядовий кур’єр» №53 від 7 березня 2026 року й вона набрала чинності. Документ доступний на законодавчому порталі Верховної Ради й містить порядок та умови надання субвенції, а також відповідний розподіл. До нього вже вносили зміни, зокрема постановою №751 щодо придбання сільських будинків.
Можливо, під час засідання ТСК йшлося про інше рішення уряду — наприклад, додатковий розподіл коштів, який необхідно було ухвалити після зміни фінансування, але в оприлюдненому повідомленні названо саме постанову №301. Вона існує й чинна вже понад сім місяців.
Якщо депутатська комісія встановила, що для подальшого фінансування бракує іншого документа, варто оприлюднити його назву, номер проєкту або хоча б чітко пояснити, яке рішення уряд не ухвалив. Тим паче, що сама постанова №301 передбачає звітування про використання субвенції, а постанова №751 — оприлюднення інформації про реалізацію експерименту.
Здавалося б, результати програми мають бути доступні без необхідності щоразу чекати чергового засідання парламентської комісії.
Хто відповідатиме, якщо гроші залишаться невикористаними
До завершення бюджетного року залишилося менш ніж три місяці. І ризик, що частину коштів не встигнуть використати, справді існує. Проте сама затримка не доводить ані розкрадання грошей, ані службової недбалості конкретних посадовців. Для таких висновків необхідні документи, перевірка обставин і встановлення відповідальності відповідно до закону.
За організацію програми відповідають кілька рівнів влади. Уряд затверджує механізм і бюджетні рішення. Мінсоцполітики координує експеримент та виконує функції головного розпорядника субвенції. Обласні адміністрації беруть участь в опрацюванні та розподілі фінансування, а територіальні громади шукають, перевіряють і придбавають житло.
Саме тому запитання до міністерства щодо строків, процедур і результатів цілком обґрунтовані, але є й парламентський контроль.
Сергій Козир очолює ТСК з березня. Максим Ткаченко та Руслан Горбенко входять до її складу. За повідомленням їхньої ж організації, всі троє раніше брали участь у роботі над програмою. Було б корисно побачити не лише результати останнього засідання, а й перелік пропозицій, які парламентарі вносили протягом року для усунення виявлених проблем. Адже йдеться про механізм, потребу вдосконалення якого урядовці та представники громад публічно обговорювали ще в серпні.
У цьому випадку відповідальність за ухвалення й виконання рішень належить різним органам, а оцінювати ефективність роботи було б варто на кожному рівні.
Своє житло залишилося в окупації. Нове знову пропонують тимчасово
Для переселенців із Луганщини ця історія має особливо гіркий присмак. Дехто не може повернутися додому з 2014 року, інші втратили можливість жити у власних квартирах після повномасштабного вторгнення. Частина будинків зруйнована, частина залишається в окупації, а люди продовжують оплачувати оренду на підконтрольній Україні території.
Безоплатне тимчасове житло для таких родин, звісно, краще за його відсутність: для людей, яких евакуюють із прифронтових громад, воно може бути єдиним доступним варіантом. Але тимчасове проживання не замінює власного дому.
Про обмежені можливості отримати житло у власність «Ірта-fax» уже писала в матеріалі про державні житлові ваучери та іпотечні програми. І в цьому контексті історія з «Будиночком у селі» виглядає показово.
Держава передбачила гроші. Уряд затвердив правила. Депутати, які просували ініціативу, тепер вимагають звітів про її виконання. Громади шукають придатні будинки, а переселенці не завжди погоджуються на запропоновані умови.
Причому самі представники ГО «ВПО Україна» в одному зі своїх благодійних проєктів дуже точно сформулювали те, чого багатьом людям бракує найбільше: впевненості, що з власного будинку їх знову не попросять виїхати. Цю думку було б непогано враховувати й під час розроблення державних житлових програм.
І поки чиновники та депутати з’ясовують, чому не вдалося реалізувати чергову ініціативу, тисячі родин продовжують винаймати житло без жодної гарантії, що нарешті матимуть куди переїхати. Хоча б колись.
